жовтень 2012
№10
Книжкою по Арсеналу
Не знаємо, де ви були минулих вихідних, але якщо з 4 по 7 жовтня не завітали на вулицю Лаврська 10-12, повірте, ви багато втратили! Бо саме там, в Мистецькому Арсеналі, відбувалась дивовижна подія для всіх книголюбів, книгоманів та книгоманіяків — «Книжковий Арсенал». — Як тут весело! Щось мене пре сьогодні! — А тільки мені здається, чи тут реально клеєм пахне?
Подію організовували вже вдруге, але цьогорічний «КА» змінив пору року (з весняного він став осіннім) та й додалось у ньому мистецькості! Організатори створили непоганий коктейль з книг, відомих людей та арт-об’єктів. Головний плюс «Книжкового Арсеналу», який відрізняє його від книжкових ярмарків, — шикарна атмосфера. Стенди з книжками не тиснуть на тебе, якось невимушено зацікавлюють, але не змушують щось купувати. Гарні столики з кавою та шоколадом, арт-інсталяції, картини та ілюстрації — те, що треба для справжнього книжкового гурмана! Окремий плюс — безкоштовний вхід і ціла купа крутих знижок! Шансів піти без придбаної книги не залишилось ні в кого! Окрім стендів з книжками, організатори запропонували дуже насичений розклад подій. Презентації та авторграф-сесії письменників зі своїми ново-старими книжками та перекладами, бізнес-тренери з лекціями «Як стати успішними…» видавцями, покупцями, літераторами, художниками, перекладачами тощо. Часто ці перфоманси страждали відсутністю певної динаміки та підготовленості, але кількість якісних майстер-класів все ж переважила.
В рамках фесту сучукрлітовські письменники «обмінялись речовинами», до того ж попарно — Андрухович-Прохасько, Дереш-Іздрик, Карпа-Жадан. Щоправда, кожного разу речовини були різними. Можна було побачити й почути все: високопарні промови, польські діалектизми і зарозумілі слова, взаємну повагу в перемішку з бажанням попустити. Так що, можна сказати, що обмінялись усім — і карамельними сиропами і жовчю. Головне, що подивитись на це прийшла сила-силенна людей! От тягне нас, смертних, підслухати чужі розмови, нехай навіть публічні (перепрошую за оксюморон). Окремий респект дитячій програмі. Вона була настільки цікавою і вражаючою, що навіть у колі своїх одногрупників довелось почути: «Ну чому я не дитина!» Особисто в мене бажання повернутись в дитинство не виникло, а от серйозно подумати про дитячу книгу як вдалий бізнес-проект захотілось! Якщо чесно, дуже порадувала кількість відвідувачів. Якось одразу повірилось у майбутнє книжкового бізнесу та паперової книги! Цю віру, правда, більше утвердив Porsche Cayenne Івана Малковича, припаркований біля входу, але ж головне — мотивація, а причина не така вже й важлива, чи не так? ЛЛ
Чого бракує
журналістській освіті
6
стр.
Публікувати ? не можна ? видалити
Зберігайте спокій і ставте коми, як радить нам Ілля Стронґовський. Варто прислухатись до його слів усім, хто вирішує долю контенту сучасних українських інтернет-видань. Публікувати матеріал, чи ні — нагальне питання сучасного редактора, з огляду на появу нових законопроектів в Україні та закордоном. Back to USSR Протягом останнього півріччя всесвітня мережа здригалась від протестних постів на кшталт «Ні — цензурі в інтернеті», «Повстань проти АСТи» і таке інше. Юзери від США до Росії приречено хитали головами... Окей. Навіть якщо ви чути не чули про європейську хвилю незадоволення, і ваша френдстрічка на Фейсбуці не була повна постерів із зображенням Гая Фокса з «Вендетти», то бунт Російської Вікіпедії і Вконтакте ви не могли оминути зором. Ключовим приводом для паніки стало одне-єдине речення
3
стр.
Мирослава Ґонґадзе:
про журналістику, освіту та свободу слова
«цензура в інтернеті». Невже держави та уряди зазіхнули на єдиний острів інформаційної свободи та неупередженості? Не все так просто. Для початку, варто розібратись, що ж було насправді, в чому полягає суть законопроектів та угод, а також, що є цензурою для європейців і росіян. До речі, найгучніше протести лунали з Польщі. І хоча акції протесту вибухають ще з минулого року то тут, то там, проблема ще не дійшла до свого логічного фіналу. Отже, цензура. Коли йдеться про це слово, у слов’янських непокірних мізках виникає асоціація з Імперською Росією (пі-
зніше — з СРСР), забороненими книжками, урізаними статтями та «гонєніями» (репресіями) всіх більш-менш розумних (читай — вільнодумних) громадських та літературних діячів. Звичайно, зараз собі складно уявити напівтемні кабінети з сухопарими суворими дядьками, які видаляють «нєугодний» матеріал з мільйонів веб-сторінок та інтернет-порталів, тому канонічне розуміння цензури дедалі гірше відповідає чинній ситуації. Щоб зрозуміти поточний процес, звернімося до першопричин інтернетової паніки. (продовження на 2 с.)
Топ-10 найбезглуздіших причин заборони книг
7
стр.
2
мотивуючe-демотивуюча газета №10, жовтень 2012
Ілюзія
свободи Головний редактор Анастасія Зелінська
Останнім часом задумуюся, чи можу я з упевненістю сказати, що вільна по справжньому? А ти можеш відповісти на це запитання? Як часто хтось намагається обмежити твою свободу? Щомісяця? Щотижня? Щодня? Щогодини? А забирають? Найчастіше намагаються посягнути на основну — свободу вибору. Саме тому варто говорити про існування в суспільстві інформаційної ізоляції і цензури. Свобода слова — поняття, що нині використовується задля власних інтересів. Так, можновладці застосовують його, щоб надати нашій державі статусності, прості громадяни — задля висловлення власної думки, а ЗМІ — задля інформування громадськості. В сучасному медіапросторі ми живемо в такій собі ілюзії «свободи слова». Хтось бачить її у вседозволеності публікувати те, що заманеться і викидає тонни бруду в мережу. Хтось — в можливості отримати інформацію в ЗМІ. Однак сучасні медіа не завжди достовірно і повністю висвітлюють певні події, явища, історії. Саме тому ми скаржимось на зацензурованість та аморальність інформації водночас. Преса протестує проти «Закону про наклеп», інтернет-користувачі обурені обмеженням діяльності деяких сайтів, всі збентежені можливим втручанням цензури в інформаційний та особистий простір кожного. Ми не хочемо бути обмеженими в отриманні інформації, однак зовсім не задумуємося, якої якості інформацію самі поширюємо. Можливо, варто бути уважнішими до власних висловлювань, публікацій (як в інтернеті, так і в інший спосіб), коментарів, розповідей? Але варто, як то кажуть, «фільтрувать базар». Іншими словами: думаймо, що говоримо. Як на мене, свобода слова, думки й інформації є найважливішою із усіх свобод людини, але лише в тому випадку, коли ця людина мисляча. Така людина здатна відчути необхідність прийняття того чи іншого рішення після впливу на неї медіа меседжу. Для свідомої людини зникає необхідність цензури, бо вона може сама цензурувати інформацію, яку отримує. Щоб бути по-справжньому вільним, не залежати від цензури та мати свободу власних переконань, треба вміти саморозвиватися та дивитися на світ тверезо. Лише тоді можна буде сказати: «Я маю свободу, і я знаю, як нею розпоряджатися!»
Ятр
мотивуюча
студентську душу
Публікувати ? не можна ? видалити (початок на 1 с.) АСТА la Vista У Європі приводом для постів стала так звана ACTA — Торгівельна угода проти контрафакту. Згідно з нею, встановлюються стандарти у боротьбі з порушенням інтелектуальної власності. Предметом урегулювання є, по-перше, питання обігу контрафактних товарів, по-друге — засади торгівлі непатентованими лікарськими препаратами, та особливо постає проблема розповсюдження творів, що охороняються законом про автор-
ня авторських прав, піратство) був зачинений найпотужніший файлообмінник ex.ua. І хоча в Україні АСТА не була прийнята/ ратифікована, це не звільняє її від відповідальності за інтернет-контент, що розміщується на вітчизняних серверах. Загроза 18+ Далі — цікавіше. Звернімося до багатостраждальної Росії і скандального законопроекту №139-ФЗ «Про захист дітей від інформації, що спричиняє шкоду їх здоров’ю та розвитку». Здавалося б, нічого загрозливо-
«АСТА — жорсткий митний контроль, при якому перевіряють усі інформаційні носії (ноутбуки, плеєри, флешки) на предмет наявності піратського контенту.» ське право через інтернет (феномен т.зв. інтернет-піратства). Не зважаючи на активні протести, АСТА була ратифікована вже в 22 європейських країнах. Які ж наслідки має ця угода на практиці? Передусім, це — жорсткий митний контроль, при якому перевіряють усі інформаційні носії (ноутбуки, плеєри, флешки) на предмет наявності піратського контенту. Також, згідно з існуючими вже документами, інтернет-провайдери будуть зобов’я-
го. У законопроекті передбачена фільтрація інтернет-сайтів за інформацією, маркування контенту та сегментування його для вікової аудиторії (0-6 років, 6-12 років, 12-16 років, 16-18 років, и 18+). Плюс до всього — створення реєстру «загрозливих» сайтів та url-посилань, простіше кажучи — чорного списку. Що спільного у цих двох процесах? По-перше, в обох випадках створюються спеціальні організації, які займатимуться
зані фіксувати будь-який факт порушення авторських прав і повідомляти про це владу, і навпаки — у випадку детекції владою подібного порушення, вони можуть вимагати від інтернет-провайдера видалення цієї інформації (без спеціального ордеру чи дозволу). Також, за вимогою влади, провайдери зобов’язані розкривати всю інформацію про контент, його джерела та користувачів. Це означає деанонімізацію інтернет-користувачів, яку так поціновують юзери. Звичайно, деякі розумники можуть сказати, що все це існувало раніше, але у прихованому вигляді, що влада і раніше контролювала контент, але тоді це не виходило на такий... явний рівень. Отже, основним наслідком для користувачів є ускладнення доступу до будь-якого контенту. Особливо це стосується фільмів та музики (об’єктів інтелектуальної власності, захищених авторським правом). Тож — good bye, файлообмінники та торрент-трекери. Нещодавно українці відчули на собі цю угоду, коли, через конфлікт з компанією Майкрософт (порушен-
безпосередньо контролюванням виконання всіх умов проектів. (При АСТі — Всесвітня Торгівельна Організація (ВТО), Всесвітня Організація Інтелектуальної власності (ВОІВ) та ООН, в Росії проект просунувся зусиллями «Ліги Безпечного Інтернету» (ЛБІ)). По-друге — і це привернуло увагу та спричинило невдоволення — надзвичайна швидкість, одностайність та таємність прийняття даних проектів державами. У Європі питання ратифікації АСТи вирішувалось на таємних голосуваннях, в Росії — законопроект був затверджений протягом тижня (при першому читанні — 6 липня) та другому-третьому читаннях — 11 липня, причому «за» була абсолютна більшість депутатів (400+). Розголос ці процеси набули вже безпосередньо перед затвердженням/ під час затвердження. Також викликає підозру нечітко прописані критерії визначення «загрозливого контенту» та велика кількість поправок до інших законопроектів. Зокрема, Рада при Президенті РФ з питань розвитку громадянського суспільства та прав людини у виступі з
критикою поправок до закону «Про інформацію, інформаційні технології та захист інформації» зазначає: «Ми вважаємо вкрай необхідним зупинити введення цензури у російськомовному сегменті мережі Інтернет, зокрема, на території Росії — це призведе до появи нової «електронної завіси», що вкрай негативно відобразиться на правах та можливостях громадян Росії, на розвитку суспільства в цілому і становленню економіки». На захисті авторських прав Отже, якщо у Європі під цензурою розуміється деанонімізація користувачів мережі та обмеження доступу до інтелектуальної власності, то в Росії стоїть загроза обмеження доступу до будь-якої інформації, яка «може спричинити шкоду дітям». Чи не тільки дітям? «Благими намерениями вымощена дорога в ад», панове. Російські та німецькі економісти — у процесі пошуків шляхів вирішення проблеми використання піратського контенту (на жаль, не записала випадково прочитану статтю про пропозицію введення держмита на користування інтернет-інформацією. Але завдяки необтяжу-
ючому податку на користування об’єктами інтелектуальної власності, наприклад, можна було б уникнути фінансових непорозумінь з корпораціями-власницями та авторами). З російським досвідом все трохи веселіше.
КНР. У цей час Вікіпедія частково доступна в Китаї, але повністю заблокована китайська версія Вікіпедії і деякі «чутливі» статті англійської Вікіпедії. Причина блокування обумовлена, зокрема, описом подій в Китаї травні-червні 1989 року. Також системою блокуються сайти певних релігійних та філософських течій, зокрема, трансгуманістичних. Свобода: бути чи не бути? Зважаючи на всю вищеподану інформацію, залишаються, як каже мій друг, тільки два запитання: «Як?» і «Навіщо?». І чому саме останнім часом, а не два роки тому, чи по тому? Зараз — трохи філософської лірики, панове. Прагнення контролювати процеси, що відбуваються всередині держави, є природнім і логічним для державності. Поняття свобода розходиться з поняттям «досконалість державного апарату», його ідеальною, утопічною моделлю, до якої прагне людство. Проте, за роздумами М. Бердяєва, «наше життя неминуче рухається в бік утопій. Відкривається, можливо, нове сторіччя мрій інтелігенції та культурного прошарку про те, як уникнути утопій, про те, як повернутися не до утопічного, а до менш досконалого, але більш вільного суспільства». Інтернет-острів волі стає перенавантаженим від занадто «освідченого» і тому — вільнодумного масиву користувачів. Мережа дедалі наповнюється контентом, що більше нагадує статті журналісток-початківців — у них занадто багато особистості та особистісного, внутрішнього, і тому — все більше емоційного та агресивного. Особливо яскравим противникам введення обмежень варто згадати про інший бік інтернетової «свободи» — а саме організовані через соціальні мережі теракти, відкрите насильство, та вбивства заради високих рейтингів на Ютубі. Якщо конкретно, згадайте хоча б історію 16-річного хлопчика, який через суперечку на Фейсбуці жорстоко вбив свою дівчину. Певна річ, що завжди будуть потрібні обмеження, які не дадуть перетворитися суспільству
«Цензура та певні обмеження в мережі — це наступний логічний крок у встановлені взаємовідносин між державою та соціумом.» Сподіватимемося, що найбільша держава не стане носієм нового «Золотого щиту». До речі, про нього. Вікіпедія (http:// uk.wikipedia.org/wiki/Золотий_ щит) подає нам невтішні дані — проект являє собою систему серверів на інтернет-каналі між провайдерами і міжнародними мережами передачі інформації, котра фільтрує інформацію. Деякі західні компанії виконують вимоги китайської влади про обмеження доступу до інформації. За даними організації «Репортери без кордонів», китайська версія пошукової системи Yahoo! в результатах пошуку не показує деяку інформацію. Сайт Вікіпедії також неодноразово блокувався на території
на неконтрольваний натовп. Обмеження, які передбачені суспільним договором. Сам факт створення держави та державності є доказом добровільного обмеження і контролю. Таким чином, цензура та певні обмеження в мережі — це наступний логічний крок у встановлені взаємовідносин між державою та соціумом. Можливо, він недосконалий, проте, це лише початок. «Не сразу Москва строилась». І, певно, від кожного з вас/нас залежить, наскільки радикальними будуть наступні кроки у вирішенні цієї проблеми, і наскільки міцну залізну завісу потрібно буде створити для контролю людства. Катя Шедель
демотивуюча Чого бо
мотивуючe-демотивуюча газета №10, жовтень 2012
ся
Прихована загроза Чи є в Україні цензура? Виявляється, є! Проте вона прихована, оскільки в Україні немає спеціальних законів, що забороняють публікацію або оприлюднення певних ідей. Приклади цієї прихованої загрози в огляді новин популярних інтернет-сайтів. Ніхто не застрахований Так, на сайті «Українська правда» з’явилося повідомлення від 17 лютого 2012 року про те, що черговий номер журналу «Український тиждень» було частково вилучено з продажу. Про це, як зазначає видання з посиланням на «Телекритику», повідомили читачі, які не змогли його придбати. За даними «Української правди», на обкладинці останнього номеру журналу анонсувався матеріал про вибори-2012 та наводилися цитати з розмови кількох народних депутатів. Можливо, це і стало причиною вилучення номеру журналу з продажу.
Миколаєві, Житомирі та інших містах. Про результати акції, можливо, можна дізнатися згодом на сторінках інтернет-видань та в інших ЗМІ. Про погоду і свободу Вищенаведені випадки спричинені певною позицією журналістів ТВі і «Українського тижня» щодо політичної ситуації. Однак, наступні приклади цензурування до політики, на перший погляд, не мають жодного стосунку. Так, на тому ж таки сайті «Української правди» є повідомлення від 17 травня 2011 року про те, що національне радіо відмовилося від прямих включень з Укргідрометцентру
Телеканали теж не застраховані від проявів цензури. Так, усім відома нині неоднозначна ситуація з телеканалом ТВі. Як відомо, у серпні більше 60 кабельних компаній вимкнули ТВі зі своїх пакетів, а з 5 серпня Воля-кабель переводить канал з популярного базового пакета у розширений, який більш дорожчий і, відтак, недоступний пересічним громадянам. Громадськість відреагувала на такий розвиток подій протестами. Так, на сайті «Рідна країна» з’явилося повідомлення про те, що у суботу, 8 вересня, у Києві та регіонах пройдуть акції на захист телеканалу ТВі і свободи слова. Акції заплановані у Києві, Донецьку, Львові, Одесі,
через те, що начальник відділу метереологічних прогнозів Л. Савченко розкритикувала ситуацію в державі у прямому ефірі. На цьому ж сайті можна прочитати і цитату, яка стала причиною такого рішення Національного радіо. Отже було вирішено, що прогнози погоди будуть подаватися у текстовому режимі або ж у запису, прямих включень не буде, а Л. Савченко було усунено від ефіру. Можна по різному ставитись до цієї ситуації, вирішувати, хто правий, а хто ні, але цензурування відбулося і це — факт. Цензура у всіх її проявах є не лише у нашій державі. Так, із фактом цензурування своїх слів у інтерв’ю зіткнулася
Книга-на-Майні У Франкфурті-на-Майні щойно завершилася одна з найвагоміших подій у книговидавничій сфері — Франкфуртський книжковий ярмарок, що тривав з 10 по 14 жовтня. Ярмарок вийшов дійсно масштабним,
адже його відвідало більше тридцяти тисяч людей. У форумі взяло участь 7300 учасників з різних країн, і більше тисячі письменників. Серед них такі міжнародні зіркові автори, як Ричард Форд, Герта Мюллер та Мартин Вальзер. На ярмарку дійсно було на що подивитися та що послухати, адже за чотири дні відбулося приблизно три тисячі подій та заходів. Особливе місце було відведено літературі для дітей та молоді. Але найважливішим питанням, з приводу якого проводилося багато круглих столів, залишалося майбутнє друкованої книги. Книговидавнича галузь переживає нині період важливих радикальних змін. Електронна книга все активніше розповсюджується у світі, і видавництва вбачають у цьому загрозу для свого іс-
Мірей Матьє. Інтернет-сайт «Медіаграмотність» повідомляє, що слова співачки про її ставлення до акції учасниць панк-гурту Pussy Riot було перекривлено, посилаючись на саму Мірей та газету «Коммерсантъ». Так, журналістка російського телеканалу ТВЦ О. Глотова запитала у Матьє, що вона, як віруюча людина, думає про цю акцію. Згідно із записом, який потрапив до ефіру телеканалу, Матьє у відповідь засудила акцію, сказавши, зокрема, що церква — не місце для таких акцій, що це — святе місце, яке потрібно поважати. Родом з дитинства Наступні випадки цензурування стосуються такої невинної, на перший погляд, речі, як мультфільми. Так, великий резонанс серед користувачів всесвітньої мережі з усього СНД викликали численні повідомлення про те, що, нібито, згідно прийнятого в Росії закону «Про захист дітей від інформації, яка спричиняє шкоду їх здоров’ю і розвитку», відомий радянський мультфільм «Ну, постривай» буде демонструватися лише у нічний час. Про це повідомляли багато інтернет-ресурсів, зокрема, MAIL.RU (повідомлення від 28 серпня). Ці повідомлення викликали хвилю обурення та іронії серед користувачів популярних мереж. Люди писали коментарі, завантажували іронічні картинки — словом, ніхто не лишився байдужим. Отакою буває цензура в Україні та світі — смішною і страшною, політичною, культурною та економічною — облич у неї дійсно багато. І чи з’являться нові — питання часу та рівня довіри між владою усіх рівнів та суспільства. Світлана Патра нування. Електронна книга є реальним конкурентом друкованої книжки, все більше авторів задовольняються публікацією своїх текстів в інтернеті, і цифровий самвидав набирає обертів. Фахівці вважають, що видавництва повинні пристосовуватися до складної ситуації і шукати нові шляхи розповсюдження книги. Що ж стосується Батьківщини Франкфуртської виставки — Німеччини — то у них не все так складно, адже ринок традиційної книги залишається провідним, а продаж електронних книг складає усього 1–2 % від загальної кількості. Щороку виходить 80 тисяч найменувань книжок, а кількість нових прем’єрних видань зростає. Тож німці з оптимізмом дивляться у майбутнє, і шукають нові поєднання друкованої книги з іншими медіа. Франкфуртський ярмарок слугує підтвердженням думки про те, що книжка жива і буде жити. Олена Грозна
3
-інFорм
В Україні презентували
Біблію
Вперше українці можуть побачити і доторкнутися до колекційного видання Біблії з літографіями Сальвадора Далі. Один примірник книги був представлений на ІІ міжнародному фестивалі «Книжковий Арсенал». Біблія Далі — це проект міжнародного медіа-концерну Bertelsmann. Всі права на видання російськомовного варіанту Біблії з ілюстраціями Далі викупило харківське видавництво «Книжковий клуб �Клуб сімейного дозвілля�». Це унікальний фоліант ручної роботи. Він складається з 900 сторінок і містить текст Старого і Нового Завітів. Літографії Далі віддруковані за допомогою найточніших сучасних технологій передачі кольорів. Обкладинка зроблена з натуральної шкіри, покрита позолотою та інкрустована дорогоцінним камінням: діамантами, рубінами, аметистами, малахітом. Виготовляли цей витвір мистецтва друкарі, палітурники і ювеліри з трьох країн: Німеччини, Чехії та Словаччини. Вага ексклюзивного видання 15 кг, а тираж всього 500 книг, що підтверджено Сертифікатом, який додається до кожної книги, а також гравійованим номером на позолоченому виливку підпису Сальвадора Далі, який прикрашає обкладинку Біблії.
Нагадаємо, що Сальвадор Далі проілюстрував ключові сюжети Біблії ще в 1967 році, в результаті чого вийшло 105 літографій. Робота була виконана на замовлення італійського мільярдера Джузеппе Альбаретто. Ще на початку 90-х рр. Біблію з ілюстраціями Далі видали в Німеччині. Потім фоліант з’явився в Чехії та Словаччині. Сьогодні примірники цього колекційного видання прикрашають бібліотеки президентів і керівників духовенства цих країн, а також Папи Бенедикта XVI. Вартість Священного Писання складає від 40 000 до 70 000 грн (Залежно від виду дорогоцінного каміння, яким прикрашено оклад). Діана Непран
Скільки імен українських дизайнерів ви знаєте? Можу з упевненістю сказати, що небагато. У сучасному світі наші дизайнери-співвітчизники не користуються великим попитом, і зарубіжних дизайнерів ми знаємо значно краще, аніж наших, рідненьких. А даремно, адже наші українські дизайнери не тільки існують та творять, а ще й можуть скласти конкуренцію всесвітньо відомими дизайнерам. Саме це й довів нам конкурс дизайну «The very best of», що розпочався цим літом. Заявки на конкурс почали надходити ще з травня, брати в ньому участь мали змогу абсолютно всі: і початківці, і вже відомі українські дизайнери. Конкурсанти віддавали свої роботи на суд 40 зарубіжних дизайнерів із різних країн. Було всього п’ять категорій: ТВ дизайн, дизайн середовища, промисловий ди-
зайн, digital-дизайн та студентський дизайн. До журі конкурсу надійшло багато робіт – понад 1500 від 386 учасників. Але у фінал потрапило тільки 380 творінь, із них 17 отримали звання «The very best of». Найбільше переможців виявилося у категорії ТВ дизайн – 7 робіт. Усі роботи-переможці можна було побачити в галереї «М17» на виставці, що проходила з 17 по 21 вересня. Окрім зображень організатори порадували відвідувачів експонатами в натуральну величину – книгами, меблями та об’єктами промодизайну. Проект Ukrainian Design: The Very Best Of намагався довести, що український дизайн існує, і у них це дійсно вийшло. Цей конкурс має всі шанси стати поштовхом до розвитку вітчизняного дизайну і створення нових проектів. Nana Komatsy
4
мотивуючe-демотивуюча газета №10, жовтень 2012
Цензори не спл
«Бес» цензури Як боротися із владою над четвертою владою? Чи можуть журналісти себе захистити від утисків можновладців? «Ять» спробувала розібратися у цих непростих питаннях. «Цензура»… слово, на яке у діячів ЗМІ, котрі працювали при СРСР, виникає алергія. Адже, як відомо, тоді жорсткій цензурі підлягало практично все: друкована продукція, фільми, музичні твори, телепрограми і багато-багато іншого. Водночас, переважно, втручання такої цензури було абсурдно непотрібним і недоречним. Але усе це вже давно позаду. Нині — довгоочікувана ера свободи слова, про яку так кричать на кожному кроці. На жаль, є велике АЛЕ: чи існує свобода слова в Україні? Чи може наші ЗМІ танцюють під чиюсь дудку за допомогою цензури? Та що ж таке, власне, цензура ЗМІ? За Законом України: цензура в ЗМІ — це будь-яка вимога з боку органів державної влади або інших структур, спрямована, зокрема, до журналіста, власника, редактора або іншого працівника засобу масової інформації, узгоджувати певну інформацію перед її оприлюдненням, заборона її поширювати чи перешкоджання її тиражуванню і розповсюдженню в будь-який інший спосіб з метою забезпечення політичних, економічних чи інших інтересів цієї структури. За цим же Законом відомо, що цензура є ЗАБОРОНЕНОЮ в Україні. Проте, як і більшість усього, що робиться в Україні — «говорили-балакали, сіли, та й заплакали!» Цензура нині не лише спостерігається на теренах ЗМІ, а й відверто провокує українських захисників слова протестувати проти тотального фільтрування інформації владою України. То як же так сталося, що українців годують інформаційними продуктами, модифікованими тими, кому це вигідно? Все просто і зрозуміло: цензура — один з найдієвіших важелів державної політики. Так було, так є… а от чи буде так і надалі — питання часу і дій противників таких «владних ножиць». За даними представників міжнародної організації «Репортери без кордонів», котрі аналізують ситуацію з цензурою в Україні задля уникнення випадків утиску свободи слова, можна згадати випадки цензури за останні 4 роки: Рік 2009: Матеріал журналістки ТСН «1+1» Маргарити Ситник про здорожчання цукру зняли з ефіру. Пояснили це тим, що він може не сподобатися владі. Рік 2010: Гучний казус із падінням вінка на Януковича. Главою президентської прес-служби журналістам було наказано не передавати відео інциденту. Перший національний, ICTV, та «Інтер» погодились, однак відео було одразу доступне на YouTube та інших веб-сайтах. Рік 2011: Заява джерел з газети «Сегодня» про дзвінки з Адміністрації Президента зі вказівками щодо публікацій.
Рік 2012: Перший канал, «1+1», «Інтер», Новий канал, ICTV, 5-й канал і «Україна» висвітлюють візит Януковича до Львова з ознаками замовності. При цьому Перший канал, «1+1», «Інтер», Новий канал та ICTV замовчують те, що кілька сотень опозиційних активістів зустрічали президента протестами. І, зрозуміло, що подібних випадків перевищення повноважень вищестоящих та спроб затулити рота ЗМІ дуже багато. Проте, мовчати представники громадських організацій, що захищають свободу слова («Стоп цензура», Телекритика, НМПУ, та ІМІ) не збираються, а навпаки, завзято ведуть боротьбу з «нездоровою» цензурою в Україні. Наприклад, активну діяльність веде один з найвідоміших журналістських рухів «Стоп цензурі!». Ось деякі з вимог, котрі вони висувають: «Ми, учасники громадського руху «Стоп цензурі!», вимагаємо від влади та власників ЗМІ виконання наступних вимог, що є необхідними умовами для забезпечення свободи слова в Україні: 1. Припинити тиск на журналістів. 2. Не допустити репресій та звільнень тих журналістів, які публічно заявили про цензуру та тиск, забезпечити дотримання їх законних прав. 3. Зафіксувати законодавчо, що телерадіомовлення — це суспільно відповідальний бізнес. Власники не мають права вимагати спотворювати новини, замовчувати інформацію, підігравати будь-якій політичній силі чи посадовій особі, а також лобіювати власні бізнес-інтереси. 4. Забезпечити права на доступ до інформації. Депутатам ухвалити у Верховній Раді України, а Президенту підписати законопроект «Про доступ до публічної інформації». Дана організація не єдина, котра бореться за свободу інформації і проти цензури. Беззаперечним фактом є те, що цензура, попри заборону, в Україні існує. Таке вже в нас суспільство, нічого воно не вирішує, а влада (і чи ми самі її обрали теж під великим питанням!) і надалі буде вирішувати, що ми маємо знати, і чого нам знати не слід. Звичайно, цензура, як така, що є мірилом суспільних моральних норм, все ж потрібна, аби уникнути просочення порно, насильства, лайки і тому подібного до суспільства, зокрема до свідомості дітей, що йде через масс-медійні канали. Боротьба за «право знати» вже активно йде і йтиме надалі, адже ми, українці, маємо довести, що вміємо думати і не дамо комусь права вирішувати за нас. Альона Зінченко
Що дивл
ся
мотивуюча Теле-негатив:
бути чи не бути? Чи не виникало у вас, шановні читачі, бажання повернути цензуру, проти якої так активно виступають захисники прав людини? Можна з упевненістю сказати, що дехто таки задумується вряди-годи над цим запитанням. Особливо — під час вечірніх сімейних посиденьок біля телевізора. І це зовсім не тому, що глядачі не хочуть обирати, що вони такі ліниві. Замість них це робить керівництво телеканалів. Яким є їх вибір? Про це можна дізнатися, погортавши програми телепередач, які друкуються у газетах. Ідеться про загальнонаціональні телеканали, які ведуть мовлення на більшості території України. Отже, якою є картина, наприклад, із телесеріалами та програмами, у яких від 50 до 90 % змісту — насильство у різних проявах? Наступна діаграма показує досить цікаву картину:
національних каналів, рясніє фільмами та серіалами гостросюжетних жанрів. Що у них поганого, запитаєте ви? Адже світ зачитується детективами Агати Крісті чи Едгара По. Та і фільми А. Хічкока вже давно визнані класикою кінематографу. Просто бійок, стрілянини та іншого насильства у сучасних серіалах та фільмах занадто багато. І це при тому, що художня та естетична цінність таких «творів» не завжди на задовільному рівні — деякі «шедеври», крім «стрілялок» більше нічим глядачам і не запам’яталися.
Таке от жанрове «розмаїття» телефільмів та передач в ефірах деяких вітчизняних каналів… Отже, що ми бачимо? Ефір, якщо не більшості, то таки серйозної кількості загально-
Та найгірше, що може бути у таких «творах» телевізійного мистецтва — тотальна розмитість меж добра і зла. Це коли головному герою для того, щоб досягти життєвого успіху чи навіть просто вижити, дово-
диться поступитися певними моральними засадами та принципами, стати злочинцем… Дорослому такий стан з телефільмами, крім, хіба що, психологічного дискомфорту, нічим не загрожує, а от розмиті межі добра і зла навряд допоможуть дитині та підлітку обрати правильні моральні орієнтири. Якщо перегляду поганого, на думку глядача, фільму чи серіалу ще можна якось уникнути, попередньо ознайомившись з анонсом чи прочитавши відгуки в пресі та інтернеті, то з теленовинами справа ще гірша. Вирішивши ознайомитись з останніми новинами в Україні та світі, глядач, натомість, потрапляє на «сеанс фільмів жахів» — випереджаючи один одного, телеканали розповідають про те, кого вчора чи сьогодні вбили, жорстоко побили чи зґвалтували; хто постраждав (чи загинув) через ДТП, пожежу чи повінь… Тож, як бачимо, теле-картина вимальовується досить апокаліптична. Що ж робити? Хіба не можна обрати інші канали чи просто дивитись кіно та читати новини в інтернеті? Хороше запитання. Дуже хотілося б відповісти твердим та безапеляційним «Можна!» Однак, зробити це дуже важко. Адже у невеличкому містечку чи віддаленому селі інтернет доступний лише деяким представникам громади, як і супутникова антена. Тож, лишається тільки дивитись в екран телевізора, який гострі на язик інтернет-користувачі вже прозвали «зомбоящиком». Дивитися і питати себе: «А чи не пора ввести цензуру на телебаченні?» Світлана Патра
Вони говор
Чи дивишся ти телевізор?
Ольга, 20 років: Телевізор не дивлюся принципово, хоча батьки мої проводять майже весь свій вільний час за переглядом «Зважені і щасливі», «Холостяк» і подібних шоу. Вважаю, що телевізор допомагає нам отупіти.
Андрій, 22 роки: Іноді переглядаю телепередачі про спорт та політику, можу подивитись якийсь бойовик. Загалом приділяю телевізору щоденно години 2. Ввечері, після пар, коли немає чим зайнятися.
Іра, 17 років: Живу в гуртожитку, телевізора не маю. Особливо за ним не сумую, бо все, що мені треба можу знайти в інтернеті на улюблених сайтах. Всі поточні новини, відео, навіть передачі можу подивитися он-лайн. Не вистачає для повного щастя тільки реклами. Віталій, 21 рік: Телевізор в моєму житті останнім часом повністю витіснив інтернет. Дивлюся його дуже рідко, частіше «зависаю» в соц. мережах та просто «серфлю» в просторах нету. А телевізор, він просто собі, для шумового фону, щоб не було нудно і самотньо. Наталія, 19 років: Стараюсь не дивитися телевізор, бо не можу бачити стільки негативної інформації. Постійно якісь катастрофи, злочини, аварії, невтішні політичні новини. Загалом немає на що й глянути. Ток-шоу мене не дуже захоплюють, а передачі про кулінарні рецепти та життя зірок залишу собі на потім. Можливо через років двадцять мене якраз тягтиме на щось подібне.
демотивуюча
мотивуючe-демотивуюча газета №10, жовтень 2012
5
-персона
Мирослава Ґонґадзе:
про журналістику, освіту та свободу слова Редакція газети «Ять» цього номеру спілкується із журналісткою, телеведучою та юристом Мирославою Ґонґадзе, яка як ніхто інший знає про цензуру, адже з 2004 року виступає із розповідями про свободу слова на запрошення американських та європейських університетів, політичних та громадських організацій світу. Сьогодні вона поділиться своїми думками із нашими читачами.
— Пані Мирославо, після отримання юридичної освіти Ви пішли в журналістику. Що спонукало до такого кроку? — По закінченню школи в мене був непростий вибір. Я цікавилась історією й театром, хотіла займатись чимось, що пов’язане зі спілкуванням з людьми. Однак як дочка інженерів і практична особа розуміла, що мені доведеться самостійно заробляти на життя й навчання, тому й обрала юриспруденцію. Та втрутилася доля, тож я займаюсь справою, якою завжди захоплювалася, але не могла собі дозволити навіть мріяти про неї. Пам’ятаю, як підлітком була не в змозі відірватися від телеекрана, не пропускала «Міжнародну панораму» та «Вікно в Америку». Я мріяла подорожувати, розповідати людям про те, що відбувається у світі, аналізувати події. Коли вчилася на юридичному факультеті у Львівському університеті, познайомилася з багатьма цікавими людьми, серед яких був і мій майбутній чоловік. Він хотів знімати кіно і бути тележурналістом. От ми і «спарувалися»: його переконання, що немає нічого неможливого, і моя здатність крок за кроком досягати поставленої мети. Спершу я допомогла закінчити його перший документальний фільм «Біль землі моєї», потім — «Тіні війни», де я була продюсером. Чоловік також хотів писати статті, але його українська була дуже слабкою, тому диктував, а писала я. При цьому паралельно редагувала матеріали. Пізніше працювала в часописі «Post-Поступ», що зрештою привело нас на телеканал «ММЦ-Інтерньюз». Починала дописувачкою новин,
збагнути найкращі зразки західної літератури та журналістики. Як на мене, найкраща школа — це школа практики. Варто знайти тих журналістів, роботою яких ви захоплюєтесь, і спробувати повчитись у них. Просіться до них в помічники; думаю, мало хто відмовиться мати безоплатного помагача — їм допомога, а вам наука. Також важливий пошук своєї ніші в журналістиці. Приміром, я ніколи не зможу бути Мустафою Наємом із його геніальними розслідуваннями, одначе знаю свої сильні сторони, які намагаюсь експлуатувати. — Як Ви ставитеся до тези Міністра освіти Табачника, що стаціонарне навчання журналістиці протягом 5 років не має сенсу, що варто розформувати журналістські факультети й натомість запровадити лише вечірні чи заочні форми навчання цьому фахові? Адже, за його словами, журналістика — це не професія, а набір певних умінь і навичок у сформованих особистостей. — Журналістика — це насамперед творча професія, що потребує таланту й навичок. На мою думку, заяви про припинення програм журналістики є виливанням води разом із немовлям. Справді, от в Англії немає факультетів журналістики, але є програми, зорієнтовані на здобуття відповідних навичок. У США такі факультети діють у найпрестижніших університетах, наприклад, Колумбійському, Гарвардському, Джорджтаунському й інших. Гадаю, в Україні обов’язково необхідно зберегти факультети журналістики. Систему навчання слід реорганізувати, можливо, змен-
«Найкраща школа — це школа практики. Варто знайти тих журналістів, роботою яких ви захоплюєтесь, і спробувати повчитись у них.» а за два роки була і редакторкою програм, і головою відділу громадських зв’язків, і директоркою із продажів, і, звичайно, репортеркою. — Можливо, маєте пораду для майбутнього редактора, журналіста: як треба вчитися, на що звертати увагу під час навчання? — Передовсім у нашій професії важлива загальна ерудованість. Читати багато, вивчати іноземні мови — це одна з головних порад, які б я дала. Без знання, наприклад, англійської ви не можете прочитати чи
шити їх кількість, але вивчати теорію та практику журналістики потрібно. — Помітно, що довіра до ЗМІ в Україні стрімко знижується. Чим можете це пояснити? Яка головна проблема нашої журналістики? — Довіра до ЗМІ зменшується, бо з екранів лунає багато неправди. Якщо люди бачать навколо себе одне, а їм розповідають казки, звичайно вони перестають довіряти медіа. Водночас є приклади журналістики, на які громадськість завжди чекатиме. Приміром, чого варті
останні роботи «TVі» чи «Української правди». Навіть рейтинги «Час-Time» зросли за останній рік на 5 %. Серед причин — втрата людської довіри до вітчизняних медіа й пошук альтернативних джерел інформації. Однією з проблем галузі вбачаю тенденцію журналістів будувати свої репортажі не на фактах, а на власному уявленні про них. Також дошкуляє намагання узагальнити й пережувати інформацію, зафарбувати її певним кольором. За останні 10 років я звикла до розподілу фактів та думок у західній журналістиці, тож дивлячись або читаючи наших «акул пера», часто не можу зрозуміти: так що ж таки відбулося? Де факт про
подію, а де журналістова думка? Це справді дратує, бо поки докопаєшся до істини витрачаєш купу часу. Переконана, що це є проблемою і для читачів та глядачів, оскільки вони отримують спотворену інформаційну картинку. — Яке Ваше ставлення до поступового переходу видань від друкованої до мережевої форми? Чи не постраждає через це якість журналістських матеріалів і сама галузь? — Ми живемо у час інформаційної революції. Інтернет стає головним джерелом зв’язку й інформації. Думаю, що нам не треба цього боятися, натомість брати на озброєння, бо за мережевою комунікацією майбутнє. Звісно, як і все нове, воно не досконале, але згодом, я переконана, кристалізується і лише сприятиме прогресові. Як на мене, класична журналістика потроху втрачає свою силу. Тепер кожен, хто бажає, може написати і розповсюдити інформацію. З одного боку, це дещо
засмічує інформаційний простір, однак усе ж сприяє більшій відкритості у світі. А я за світ без кордонів і обмежень. — Ви працюєте журналістом у ЗМІ в США та Україні. У чому головна відмінність або специфіка американської та української журналістики? — Американська журналістика має багато відмінностей від української. У Штатах розділяють такі поняття як факти та оціночні судження і за таким принципом друкують матеріали на різних шпальтах газети. На відміну від України, американці мають справжнє громадське телебачення та
— Чи має журналіст нести відповідальність (моральну та юридичну) за свої матеріали? Чи є якісь обмеження в понятті «свобода слова»? Адже дехто сприймає його буквально — що хочу, те й говорю … –Цілком. Журналіст насамперед несе відповідальність перед суспільством, читачами, глядачами та слухачами. Якщо повар почастував вас поганою стравою, ви можете отруїтись, якщо журналісти годують неправдою або неякісним інформаційним продуктом, це така ж сама отрута, що лиш засмічує ваш мозок. Я вже мовчу про те, що це впливає на ваші рішен-
«Журналіст — це місток між продавцем і споживачам, між тим, хто створює події, і тим, хто їх сприймає і оцінює.» радіо, яке веде перед або слугує своєрідним інформаційним барометром медіаринку. Переконана, якби в Україні було реальне громадське мовлення, воно б могло його збалан-
сувати. На жаль, як я розумію, мало хто в цьому зацікавлений. Особисто я постійно слухаю американське громадське радіо — рівного йому за якістю інформаційного продукту не робить ніхто. Якщо вести мову про негативні сторони, то однією з них вважаю розвиток так званого «інфотейменту», тобто коли інформацію подають під спеціальним соусом, аби вона видавалася пікантнішою і скандальнішою. Ведучі телеканалів стають «богами», яким платять шалені гроші за їхню розкрученість і відомість.
ня, політичний вибір зокрема. Водночас гадаю, що принцип свободи слова повинен діяти, а юридична відповідальність мусить мати дуже обмежений характер. — Як ви можете сформулювати журналістську місію в суспільстві? — Як на мене, журналіст — це місток між продавцем і споживачем, між тим, хто створює події, і тим, хто їх сприймає і оцінює. Цей місток мусить бути міцним і незалежним. Журналіст повинен володіти стійким внутрішнім барометром правди й неправди і моральним стрижнем, мати відповідальність доносити правду. Георгій колись повторював, що журналісти мають бути сторожовими псами демократії. Я з цим погоджуюсь, як і з батьком-засновником США Бенджаміном Франкліном, який колись казав, що без вільної преси Сполучені Штати неможливі. Додам тільки, що без вільної преси неї не буде й вільної України. — Яке ваше життєве кредо? — Я вельми екологічна людина, прагну до чистоти та гармонії як внутрішнього світу, так і навколо себе. Намагаюся не засмічувати власне життя й очищати довкілля, в тому числі й шляхом донесення правдивої інформації. Що ж до кредо, то їх принаймні два: «Те, що вас не вбиває, робить сильнішими» й «Ніколи не зупинятися на досягнутому і діяти». Оля Фомішина
6
мотивуюча
мотивуючe-демотивуюча газета №10, жовтень 2012
Наш штатний
-психолог
Професіонали говор
Чого бракує Хто кому цензор, товариш і брат? «Шукайте цензора в собі. Він там живе, дрімучий, без гоління. Він там сидить, як чортик у трубі, і тихо вилучає вам сумління. Зсередини, потроху, не за раз. Все познімає, де яка іконка. І непомітно вийме вас — із вас. Залишиться одна лиш оболонка». Ліна Костенко
Коли йдеться про цензуру, чомусь одразу спадають на думку саме ці рядки. Ми звикли розуміти під означеним поняттям чиюсь (держави, установи, організації) зовнішню заборону, певне обмеження на вираження почуттів, думок, ідей. А насправді ми самі для себе гарні цензори. На кожному кроці трапляються такі випадки, на які вже й не звертаємо уваги. От хочеться, приміром, матюкнутися, так ні — підшукаю вишукані слова, а всю експресію спрямую в інтонацію й голос. Або кортить уранці вдягнути футболку і джинси — ні, заборона, стоп: на роботі ж дрескод. І звичка не зважати на придушення природних імпульсів і бажань дається взнаки: іноді ми настільки захоплюємося внутрішньою цензурою (наприклад, для того, щоб отримати любов, визнання, повагу, турботу від інших), що «забуваємо» або «не помічаємо», чого ж дійсно хочемо, якими насправді є ми. Тоді нашу здорову активність душі підміняє цензорський погляд і обмеження. Внутрішня цензура — це певний спосіб життя і пристосування в світі (яке ще називають соціалізацією), що не є добрим чи поганим саме по собі. Адже яким правилам коритися, а які можна обминати — вирішувати нам самим. Та рецепт щастя може бути не тільки в тому, щоби за численними «але» вгледіти власну справжню душу і хоч трохи зазирнути в неї. А й у тому, аби повністю взяти відповідальність на себе за вирощеного внутрішнього цензора. Хто не знав про його існування, раджу познайомитися і потоваришувати. А потім — можна самим його формувати і наповнювати, поступово дозволяючи собі більше свободи там, де раніше були самі заборони, відчуваючи при цьому легкість і спокій, часто — радість і свободу. Ольга Лазаренко
журналістській освіті
?
На це запитання відповідає кандидат філологічних наук, викладач кафедри журналістики та літературознавства Національного університету «Острозька академія», Юрій Миненко. Особливості журналістської професії змушують знову і знову вести мову про зміст та якість освіти, покликаної підготувати таких фахівців. На основі власного досвіду хотілося б висловити кілька зауваг, на що саме студент-журналіст має звернути увагу насамперед, аби бути справжнім професіоналом своєї справи — успішним і затребуваним. Адже не варто забувати, що у нашому суспільстві значна частина працівників ЗМІ здобула зовсім іншу, «нежурналістську» освіту і навпаки — далеко не кожен випускник спеціальності «Журналістика» працює відповідно до свого напряму підготовки. То, можливо, річ у недосконалості власне освіти, може, ми навчаємо не зовсім тому і не зовсім так? Отож, чого нерідко бракує студентам-журналістам. 1. Ґрунтовності знань. Зрозуміло, що журналістика — це не філологія, хоча й відкриваються, як гриби після
дощу, відділення журналістики на базі звичайних філологічних факультетів у Вінниці, Рівному, Луцьку тощо, адже ця професія у наш час досить популярна. Журналістика має інше спрямування й завдання, вона ширша й синтетичніша, не вичерпується мово- чи літературознавством, ба й навіть видавничою справою чи редагуванням, тож зрозуміло, що студент-журналіст не в змозі опанувати класичні науки на академічному рівні. Проте обізнаність, як і загальна ерудиція, — обов’язкові для журналіста. Інакше, ляпів вам не оминути. Ніколи не забуду, як одна колега, студентка 4-го курсу, цікавилася в мене, хто ж такий Хемінгуей, а за кілька тижнів вийшов матеріал старшого колеги про вибори 2004-го року під назвою «Це був Хічкок» — і знову сакраментальне: а це хто такий? Часто саме через некомпетентність, вважаю, у ЗМІ працює так багато нежурналістів. Біолог нерідко краще писати-
ме про екологічні проблеми, а філолог — про культуру, якщо вміє писати, звісно. А журналісту загрожує замкнене коло: знає ніби і все, а от бути компетентним треба навчитися. 2. Виписатися. Потрібно пам’ятати: журналіст — це традиційно той, хто пише, а не лише студент чи випускник відповідної спеціальності. Саме пишучи студент розуміє, чи правильно обрав свій шлях, чи це справді його покликання або може варто було б присвятити себе чомусь іншому. Окрім цього, процес виписування дозволяє журналісту знайти свою спеціалізацію, сферу зацікавлень. Тому писати, писати і ще раз писати. Співпрацювати зі студентськими газетами (зокрема й нашою), дописувати у різні періодичні видання, а не пасивно ходити на пари і… чекати, коли ж я стану журналістом. Спонукати студента якомога більше писати має і навчальний процес, не обмежуючись са-
мим лише теоретизуванням. Пам’ятаймо: багато гарних журналістів взагалі не вивчали теорію журналістики навмисне, опанувавши її згодом у процесі роботи самостійно. Зрештою, саме готового спеціаліста-професіонала, який вміє писати за будь-яких обставин і за будь-яких умов, а головне — цікаво, хоче бачити ваш роботодавець. 3. Усвідомлення, що журналістика — це не поезія. Журналіст не має часу чекати приходу чарівної музи чи творчого натхнення. Дилему «мистецтво чи ремесло» я особисто вирішив синтетично: журналістика — це творче ремесло. Журналіст повинен писати і з натхненням, і без нього, і навіть усупереч йому. Це вміння приходить з досвідом, як і журналістська майстерність. Тобто оригінальність, неординарність, загалом творчість є невід’ємною частиною щоденної роботи журналіста, а не виявом особливого поетичного таланту.
Чого ти очікуєш від журналістської освіти? «Ять» опитала першокурсників факультетів журналістики різних вишів, чого саме вони очікують від свого навчання, щоб краще збагнути, для чого взагалі журналістська освіта. Віктор, ЛНУ ім. Івана Франка: Хочу займатися міжнародною журналістикою. Знаю, що в нашому університеті є можливість їздити за міжнародними обмінами, тож я обов’язково на них потраплю. Настя, КНУ ім. Тараса Шевченка: Насправді, я хотіла бути письменницею, але батьки
ще хочу спробувати себе в кадрі. Мама каже — в мене природжений талант телеведучої.
сказали, що це не професія, тож довелося обирати щось близьке до цієї роботи. Не шкодую, що вступила сюди, бо думаю, що мій виш зможе забезпечити мене хорошою ґрунтовною журналістською освітою. Христина, ЗНУ: Хочу навчитися писати, як би банально це не звучало. А
Журналістика майбутнього:
чому і навіщо потрібно навчати студентів Крокуючи в ногу з часом багато факультетів журналістики включили модулі з мультимедійної журналістики до своїх програм, проте у новоспечених журналістів досі начисто відсутнє вміння мислити в мультимедійних форматах. У майбутньому з такими обмеженими навичками робити нічого. У навчання журналістському ремеслу необхідно включати всі форми подачі інформації у всіх видах ЗМІ, але перш за все — в інтернеті. Необхідно враховувати такі аспекти:
1. Кросмедійний редакційний менеджмент і організація журналістської роботи: студентам необхідно вивчити організацію редакцій, які працюють з використанням різних форм подачі інформації. Це стосується не тільки організаційних аспектів, але і редакційного маркетингу, управління якістю і створення редакційних концепцій. Як можна використовувати різні платформи для розширеної і більш глибокої подачі інформації? Як можна включити аудиторію в процес створення продукту на різних платформах? 2. Як виходити за рамки власного ЗМІ та розповідати мультимедійні історії: студенти повинні розуміти, який матеріал краще підходить для тієї або
Надія, ВНУ ім. Лесі Українки: Вступила на журналістику, бо завжди хотіла працювати репортером. Дуже хочу навчитися писати статті та шукати інфоприводи. Сподіваюся, мене тут навчать не тільки цьому. Анжеліка, КНУКіМ: Ще не визначилася з напрямком діяльності, тож хочу спробувати попрацювати у теле-, радіо- та газетному виробництві. Думаю, в мене вийде! іншої платформи і в який етап виробництва контенту його можна включити. З часом буде з’являтися все більше журналістів, які працюють на всіх платформах і з усіма типами інформації, будь то відеожурналистіка, радіо або специфічні онлайн-формати типу аудіослайдшоу. 3. Інтернет — універсальний майданчик: рано чи пізно з роботою в інтернеті доведеться зіткнутися всім, у тому числі і вузьким фахівцям, що працюють в традиційних, «оффлайнових» ЗМІ. Інтернет — це майданчик для нескінченних експериментів, і його можливості для журналістів ще далеко не вичерпані. Анастасія Зелінська
демотивуюча
мотивуючe-демотивуюча газета №10, жовтень 2012
7
Зацензур
Топ-10 найбезглуздіших причин заборони книг Навіть якщо на книгу реакція негативна, автор уже переміг. Думаю, що така позиція має право на існування. Більше того, якщо книгу спробувати забороняти, обов’язково знайдеться більше охочих її почитати — а чого ж то вона заслужила таку немилість? Неодноразово літературні, наукові, церковні тексти ставали жертвами цензури з політичних, етичних або релігійних причин. Але коли причини заборони межують з абсурдністю, лишається лише усміхнутись: можливо, саме тому той чи інший твір нині ми вважаємо за класику. Пропонуємо топ-10 опальних книг, які потерпали від дурощів цензури у різні часи. 10. Стендаль «Червоне і чорне». Сучасники автора не змогли вкласти цей роман у жоден з існуючих літературних стереотипів, а тогочасні літературні критики визнали його занадто складним для сприйняття. Однак головним цензором тут виступило не суспільство, а церква (привіт, безсмертна свята інквізиціє). Досить скептичне ставлення автора до єзуїтів призвело до занесення «Червоного й чорного», а також інших романів Стендаля до Індексу заборонених книг, поки той не був скасований у 1966 році. 9. Й. В. Гете «Страждання юного Вертера». Мода на Вертера у ХІХ ст. поширилась не тільки на одяг, віяла чи парфуми, як у героїв мегапопулярного на свій час роману. Те, що твір заснований на історії реального самогубця — Карла Вільгельма Єрузалема, зробило модним… самогубство. У тогочасної молоді, яка вкоротила собі віку, не було дивиною знайти в кишені
ня (створення у фабричних умовах) дітей. 7. Ч. Діккенс «Олівер Твіст». У той час, коли слово «політкоректність» іще не звучало притчею во язицех, роман класика англійської літератури для дітей отримав догану саме за нетерпимість до інших націй. Зокрема негативне зображення одного з героїв — єврея Феджина — у досить стереотипному ключі. Це й приліпило Діккенсові ярлик антисемітизму. Хоча сам автор відзначав: «Феджин єврей, тому що це, на жаль, було правдою; у часи, до яких належить ця історія, цей вид злочинців неодмінно презентували євреї». 6. Б. Грибоєдов «Горе з розуму». З горем і недолугими редакторськими правками навпіл випустивши у світ свій твір, Грибоєдов отримав від князя Голіцина слова, що він мовляв «на всю Москву пасквіль написав». Комедія, яка б, говорячи сучасною мовою, об-
томик Гете. Ось тому деякі німецькі університети відкрито виступали за заборону книжки, в Данії заборонили її перекладати, а в Іспанії видалили її з усіх бібліотек держави. 8. О. Хакслі «Дивовижний новий світ». Ця, на мій погляд, геніальна антиутопія отримала в якості резолюції від сучасників хорошу фразу — «викликає занадто сумні думки». Проблема саморуйнування людини під впливом необмеженого задоволення, тотальна індустріалізація, втрата самоідентифікації і тому подібне — проблеми немолоді. А ще, наприклад, в Ірландії книга була заборонена через неоднозначність ставлення до описаного способу народжен-
стібала стан тогочасного суспільства, — це останнє, що хотіла бачити владна верхівка після свіжого тоді в пам’яті декабристського виступу. 5. Є. Замятін «Ми». А ось і довгоочікуваний радянський період з його розгулом цензури. Знову-таки антиутопія, про світ рівних й однакових людей-«нумерів», серед яких у кількох виявляють страшну хворобу — зародження душі. І — soviet tradition — роман визнали буржуазним та реакційним. Очевидно, тодішню владу більше влаштовував той стан речей, який існував у творі — всі однакові, усі поважають владу й ніхто не думає. А от душа — це буржуазні пережитки, однозначно.
4. Дж. Оруел «Скотний двір». Як казала одна мудра жінка, ХХ століття — період боротьби за комунізм і проти комунізму. Тоді коли в одному кінці світу роман забороняли через реакційність, то в іншому Оруела обізвали комуністом і в 1987 р. заборонили вчити у школі за висловлені в романі неоднозначні політичні позиції. Хоча скоро заборону скасували, але факт лишається фактом. 3. П. Єршов «Коник-горбоконик». Час іде, а нічого не змінюється. Зараз у Росії забороняють «Ну, постривай!», а свого часу класична нині казка отримала нарікання стосовно богохульства, націоналізму й навіть порнографії! (Аж перечитати захотілось) Як виявилось, дитячі казки частенько ставали причиною суперечок у сторожів моралі й дитинства. Так, немалі суперечки точились у Головному управлінні з соціального виховання стосовно публікації «Курочки Ряби»… 2. Б. Пастернак «Доктор Живаго». Кому нобелівський лауреат, а кому й зрадник Вітчизни. Віддавши свій роман у друк не на території СРСР, а в Італії, Борис Пастернак отримав резолюцію Госіздату з забороною публікації твору в тому числі й закордоном. А італійський видавець Джанджакомо Фелтринелли відмовився повертати рукопис. Далі — гірше. Після присвоєння автору Нобелівської премії радянська влада вгледіла в діях шведського журі ворожі помисли, змусила Пастернака відмовитись від нагороди, а згодом і виключила його з Союзу радянських письменників. Перепрошую за іронію: з любов’ю, ваш Совок. 1. К. Чуковський «Крокодил». І на закуску — ще один перл радянської цензури. Чого тільки не намагались угледіти в дитячій жартівливій історії про крокодила, що говорив турецькою, лякав перехожих і підбивав звірів на повстання проти утримання тварин у зоопарках! Тут і антипедагогічність, і негативний вплив на дитячу психіку, і буржуазні підступи в образ крокодила, і політичні підтексти (яких там так і не знайшли, але старанно шукали). За Чуковського вступались «усім миром», на чолі з його донькою Лідією — знаним редактором, і незаперечним тогочасним авторитетом Максимом Горьким. Остаточно відвоювали «Крокодила» аж у 1964 році. Олена Поціпух
Правило трьох «З»:
Задизайнив, Зацінив —
Зацензурь!
Антиреклама — інформація, покликана зменшувати інтерес народних мас до того чи іншого товарного знаку, бренду або компанії. У нашій країні антиреклама суворо заборонена, проте, серед «креативних» дизайнерів вона дуже і дуже популярна. Цензура в дизайні існує, але іноді похід в магазин перетворюється зі звичайного шопінгу в захопливу гумористичну пригоду, що підвищує настрій, тому що за дизайн-цензурою нікому стежити. А «світлі» голови дизайнерів постійно поспішають придумати щось нове: на «помітні» назви продуктів, «грамотні» цінники, «наслідування» всесвітньо відомих брендів — в нашій країні можна натрапити на кожному кроці.
Сучасна наука мерчандайзингу, що працює над просуванням брендів в мережі підприємств роздрібної торгівлі, ставить за мету допомогти покупцю у виборі необхідних товарів за допомогою дизайну, зацікавити його в здійсненні покупки і змусити розщедритися навіть на ті пропозиції, які у цей момент його не дуже цікавлять. Але спочатку цю упаковку створює дизайнер, і саме тоді повинен відбутись момент контролю та корекції загального стилю і дрібних деталей готового макету для продукції.
Кожен новий товар потребує назви, яка б швидко запам’ятовувалася: наприклад, нові пельмені (ще одна з десятків марок на ринку невеликого міста або мегаполісу) змушують виробника неабияк поламати голову над тим, яке ж ім’я дати своїй продукції, щоб не повторити ідею конкурентів і блиснути оригінальністю та дотепністю. У свою чергу, кондитерські вироби, як одна з найбільш популярних товарних груп, також випробували на собі непрофесійний підхід до неймінгу і створення якісної упаковки. Так, цукерки фірми «Рошен», названі по відомій казці
Чуковського, «Муха-Цокотуха», довго не користувалися попитом. З часом, керівництво здогадалося про те, які асоціації викликає невинна, на перший погляд, назва, і вирішили її змінити. Обраний варіант «Лапки-царапки», чомусь знайшов відгук у душі покупців, незважаючи на двозначну аналогію з сімейством котячих, і продажі поповзли вгору.
Серед дизайнерів-початківців існує думка: чи варто придумувати новий образ, назву товару, витрачати час і кошти на його розкрутку, якщо можна трохи видозмінити дизайн під уже дуже відому торгову марку, що користується високим попитом? Ідея з кросівками Абібас і Рума, що заполонили вітчизняні ринки, знайшла в нашій країні і братських слов’янських державах своє продовження — чимало товарів реалізується під запозиченим ім’ям і дизайном, нехай злегка зміненим, але однаково — пізнаваним. Такі моменти треба жорстко переслідувати цензурою. І не допускати творчий плагіат на наші ринки.
Можна знайти ще чимало подібних сумних прикладів неякісного і непродуманого дизайну у всіх містах нашої країни. На жаль, негативне явище під назвою «креативний дизайнер» настільки поширене, що часом викликає не сміх, а бажання замислитись над тим, коли ж до споживача будуть ставитися з більшою повагою, ретельно продумуючи кожну назву і дизайн продукції. Адже за поспіхом придуманим або «запозиченим» ім’ям може ховатися й сумнівний зміст, перетворюючи покупку в таку, що абсолютно не користуватиметься попитом. Антоніна Янченко
8
мотивуючe-демотивуюча газета №10, жовтень 2012
Митці твор
Ілюстратор-провокатор Сьогодення з його інформаційним шквалом від часу до часу породжує цікаві рефлексії на оточуючу дійсність. Рефлексії як словесні, так й ілюстративні. Або музичні. Або і те і друге. Або все разом. Втіленням такого змішаного типу рефлексій є психоделічна творчість Гаврили Лубніна, петербурзького художника, поета і музиканта. Відомим для петербурзької інтелігенції Гаврило Лубнін став у середині 90-х років, коли вийшла перша серія його малюнків, надрукована на обгортковому папері. «Наївний», відверто карикатурний стиль зображень та підкреслено самвидавівський тип книжечок зробили його культовим художником у творчому осередку Петербурга. Пізніше, у 2004 році вийшла перша офіційна друкована збірка його ілюстрацій «Свинец и вата», яка одразу ж розійшлась по руках. Але справжню популярність Лубнін отримав, коли в ЖЖ один із юзерів (bujhm) опублікував підбірку його «лубків». Надалі і нові, і старі роботи художника оцифровувались і потрапляли в мережу. Також Лубнін відомий своєю співпрацею з такими музичними гуртами, як «АукцЫон», «Н.О.М.», і «Чирвонцы». Наразі у світ офіційно вийшло 6 збірок його ілюстративно-писемної творчості («Свинец и Вата» — 2004; «Мужик собаку растил, вырастил и… отпустил» — 2004; «Папи-
но золото» — 2007; «Глаз да глаз» — 2007; «Алкожало» — 2008; «Кровельщик» — 2009), декілька інтерв’ю та спільні з іншими художниками проекти
(ілюстрації казок Корнія Чуковського, творче об’єднання «Деревня художников» тощо). Що уособлює у собі стиль Лубніна? Це візуалізація римованих рядків, місцями абсурдних за своїм змістом, чимось схожих на вислови Омського Птаха (див. в інтернеті). Сам художник визначає свій стиль як «психоделічна карикатура». Підкреслена схематичність, примітивізм та використання недорогого матеріалу — обгортковий папір, фломастери, а то й аркуш у клітинку з синьою ручкою — ламає уявлення про мистецтво карикатури та естетичну складову творчості взагалі. Такі карикатури мають у собі соціальне наповнення, вони грають на словах та мовних асоціаціях. Хіба не з кожної композиції промовляє «житєйська» мудрість та народний фольклор. Також у своїй творчості Лубнін порушує проблематику нижчих соціальних верств та інвалідів. Утім, його роботи не є злою сатирою, швидше усмішкою наперекір суму. Завдяки таким ілюстраціям з’являються сталі вирази, нові говірки, інтернет-меми та певні теми для обговорення. Катя Шедель
мотивуюча Всяка
Що робити, якщо стосунки з Освітою зайшли в глухий кут Я прожив з Освітою багато років, але тепер чарівність наших стосунків зійшла нанівець. Усі переваги перетворилися на недоліки. Моє інтелектуальне життя мізерне, більше того — мене наздогнала творча імпотенція. Всі стосунки Освіти зі мною зводяться до виставлення оцінок, я зовсім не цікавлю її як особистість. Я не відчуваю себе з нею повноцінно як інтелектуал. Вона більше не дарує мені цікаву інформацію, але вимагає все більше. Вона приймає як належне те, що я вивчаю для неї, але суворо карає за кожен невивчений семінар. Наші зустрічі перетворилися на рутину, я більше не хочу бути розумним для неї, а вона не помічає мого прогресу. Освіта — тиран, лицемірка і зануда. Вона вимагає від мене повної самовіддачі. Через неї мої стосунки з людьми зіпсувалися, тому що весь вільний час я присвячував їй. Вона призводить до алкоголізму, паління, погіршення зору, неврозів та соціопатії. Я не можу розслабитися з нею, і не можу розслабитися без неї. Я навіть не пам’ятаю, коли востаннє висипався. Бідний студент
Головний редактор: Анастасія Зелінська Шеф-редактор проекту: Олексій Ситник Дизайн, верстка: Оля Фомішина Над номером працювали: Олена Грозна, Діана Непран, Олена Поціпух, Альона Зінченко, Юлія Каранковська Світлана Патра, Ольга Лазаренко,
Наші читачі кажуть:
Олег П.: «Кожної зустрічі з Освітою я нікчемно мовчу. Її непереконливі пестощі питаннями і заманювання балами викликають у мене байдужість і нудоту. Освіта — невдячна сволота.» Віктор К.: «Освіта не задовольняє мене фізично. Моє лібідо не знаходить виходу, і мені доводиться сублімувати в секс, а це страшенно втомлює. Через Освіту я став полігамним. Навіть їжа не приносить мені колишньої радості, тому що я сприймаю її лише як відновлення сил для навчання. Освіта виснажує мене.» Олексій С.: «Ми з нею постійно сперечаємось — вона вимагає неможливого! Не сплю через неї ночами, постійно думаю про неї... Коли це вже нарешті закінчиться? Здається я скоро не витримаю...»
Тираж: необмежений Підписано до друку: кульковою ручкою Відповідальний за випуск: утік Адреса для листування: yat.gazeta@gmail.com Наш сайт: www.jat.in.ua За достовірність інформації редакція відповідальності не несе, бо таке понаписують... Всі права захищено, кулаками!
Христина Чопко, Антоніна Янченко, Юрій Миненко, Юлія Паливода, Анастасія Буяло, Катя Шедель, ЛЛ.
Адреса редакції: м. Київ, Мельникова 36/1 — Щорса 36а
Як отримувати газету «ЯТЬ» регулярно? Надішли листа з текстом «Хочу ...ЯТЬ» на ел.скриньку — yat.gazeta@gmail.com, а також шукайте нас у facebook чи vkontakte