Зінченко О. "Година папуги: Українські сторінки Катині"

Page 1


БІБЛІОТЕКА

ІСТОРИЧНОЇ

ПРАВДИ

Олександр Зінченко

Година папуги Українські сторінки Катині

Ки в ÄÓÕ ² ˲ÒÅÐÀ


ББК 63.3 (4Укр) З-11

Видано за сприяння і фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Республіки Польща Посольства Республіки Польща у Києві Музею історії Польщі В оформленні книги використані фрагменти робіт Павла Макова

З-11

Зiнченко О. Година папуги. Укра нськi сторiнки Катинi.— Видання друге. — К.: ÄÓÕ ² ˲ÒÅÐÀ, 2011. — 400 с.

ISBN 978-966-378-213-3 Навесні 1940 року у приайдарських степах на Сході України зникає Зи´мунт Бартницький. Одночасно перервався зв’язок іще з десятками тисяч людей. Куди і як зникли 25 421 чоловік на 50 років стало у СРСР державною таємницею №1. Це перша книжка, яка так докладно розповідає про українські сторінки Катині. Ця книжка про час, коли доля робить свій вибір.

ББК 63.3 (4Укр) Видавці – К.Сігов та Л.Фінберг

ISBN 978-966-378-213-3

© ÄÓÕ ² ˲ÒÅÐÀ, 2011 © Олександр Зінченко, 2011


Усім, хто сподівається...


Від автора Дякую Всім, хто долучився до появи цієї книги – словом, справою, гостинністю, порадою, життям або сподіванням. Родинам Катинським, Анджею Саріуш-Скомпському (Краків), Янушу та Казімері Ланґе (Лодзь), Янушу Ріґеру, Анджею Вайді (Варшава), Боґні Шклярчик (Катовіце), Адаму та Еві Дибчинським (Ґданськ). Марії Свяневич-Наґенч (Ольштин), Павлу Свяневичу (Варшава), Анджею Пшевозніку (Рада Охорони Пам’яті Боротьби і Мучеництва, Варшава), Янушу Куртиці , Славоміру Кальбарчику, Вітольду Васілевському (Інститут Національної пам’яті Польщі, Варшава), Мареку Кравчику (Товариство Опіки над Архівом Інституту Літературного, Париж — Варшава), Славоміру Фронтчаку (Музей Катинський, Варшава), Анджею Домоню (Кєльце), Анні Левіцькій, Малґожаті Здиб (Національний музей в Кєльцах), Мирославу Хоєцькому (Товариство Вільного Слова, Варшава), Тадеушу Кшонстку (Університет Варшавський), Кшиштофу Барбарському, Анджею Сухцітцу, Ядвізі Ковальській (Інститут Польський і Музей ім. В. Сікорського, Лондон), Андрію Амонсу (Київ), Ігорю


Шуйському («Реабілітовані Історією», Харків), Анатолію Волосєнкову (Смоленськ), Анатолію Яблокову (Москва), Наталії Лєбєдевій (РАН, Інститут загальної історії, Москва), Анні Кертичак, Тадеушу Іванському (Варшава). Особлива подяка Першому раднику посольства Республіки Польща Олі Гнатюк, Першому раднику посольства Республіки Польща Анні Кузьмі, Наталі Макаровій, Послу Республіки Польща у Києві Яцеку Ключковському. Моїм Батькам.

У книзі використані матеріали Галузевого архіву СБУ, Державного Архіву Харківської області, Інституту Польського Музею ім. В. Сікорського (Лондон), Національного музею (Кєльце), Національної Фільмотеки (Варшава), Музею Катинського (Варшава), Центрального Військового Архіву (Варшава), Центрального державного кінофотофоноархіву України ім. Г. С. Пшеничного (Київ), приватних зібрань.



Пролог

Велике кохання Зоф’ї Бартницької


ГОДИНА ПАПУГИ

За кілька тижнів до цього дня я витратив купу свого часу і ще більшу купу грошей нашого каналу на міжнародні дзвінки, щоб отримати згоду на це інтерв’ю. Наша знімальна група галасливою юрбою ввалилася до її по-сільському світлого мешкання у польській Лодзі. Вона вийшла до нас за кілька хвилин. Пані Бартницька сіла на краєчку канапи та із зацікавленням дивилася на наші метушливі приготування. А у нас усе «не клеїлося». Спочатку почав вередувати звук. Зазвичай надійні мікрофони«петлички» ловили якусь наводку і видавали брак. Потім прийшла черга камери робити якісь свої викрутаси. Урешті-решт ми почали зйомку. Але, «стоп камера»! Знов у конт­рольних динаміках щось загуло, немов десь у мікросхемах нашого обладнання поселився бджолиний рій. Я трохи хвилювався. А може, й не я один, хвилювалася хіба не вся наша група, а це якимось незбагненим чином передавалося апаратурі. Пані Бартницька на все це дивилася з незворушним спокоєм. Усім своїм виглядом вона доводила ґатунок довоєнного польського виховання. Ця жінка добре пам’ятала день, коли народилася англійська королева, а також день проголошення Другої Речипосполитої Польської та багато чого ще більш і менш значущого. За кілька місяців до нашого приїзду пані Зоф’я відсвяткувала свій 101 день народження. І все, що для нас було історією, — для неї було просто її життя. - 8 -


Велике кохання Зоф’ї Бартницької

Отже, ми хвилювалися. Ми дуже боялися, що вона не витримає власних спогадів. Адже ми мали запитати її, як зник її чоловік. У передпокої я побачив, що наші гостинні господарі завбачливо зняли слухавку домофону, щоб, не приведи Господь, хтось неочікуваний не перервав би дзвінком у двері наше інтерв’ю. Я автоматично поклав слухавку на базу. Бджолиний рій у нашій апаратурі раптово зник. Еврика! Мотор! «Зохна, бо я Зоф’я. А він мене називав Зохна. А так-то ні! Ні, він не був зазвичай надто чуйним, сентиментальним! Хоча… Він якось прийшов до мене. Сидимо. Говоримо. Раптом встановилася хвилька абсолютної тиші. Він каже: «Хотів би Пані щось сказати», — згадуючи це, пані Зоф’я тихенько захихотіла: «Я йому кажу: «Слухаю!» А він — бух на коліна переді мною і каже: «Кохаю Пані, прошу, щоби Пані стала моєю дружиною!» На колінах! Мене це так роздратувало, бо насправді мене тим заскочив. Так мене роздратувало це колінопреклоніння — я вирішила, що це комедія якась! За два тижні він приходить, приносить листа і говорить, що отримав його з дому, і що всі дуже втішені, що має наречену. Я йому сказала чекати, а він написав, що вже має наречену! Був він такий прудкий у всіх своїх справах. Я навіть потім його покохала. Не була то така любов, як, знаєте, у кіно — «ох-ах». Таке спокійне, таке навіть трохи роз- 9 -


Зоф’я Бартницька незворушно спостерігає приготування нашої знімальної групи. Лютий 2009 року


Велике кохання Зоф’ї Бартницької

важне кохання. І тому життя з ним мала спокійне. Добре було. Добре жили з ним… Але… Та війна все зруйнувала!» «Десь на початку грудня, а був це рік 1939, отримала від чоловіка листівку зі Старобільська. У тій листівці писав, що здоровий, що йому добре, що може писати і перелічив знайомих офіцерів, яких там зустрів. У 1940 році, у перших днях квітня, отримала листа із святковими великодніми побажаннями, і такого самого листа отримав батько чоловіка. І від тої пори про нього ніц не чула». Через 70 років потому пані Бартницька пригадувала останні чутки, які долинали про долю її чоловіка із СРСР, із самого сходу України: «Брат чоловіка, колись там — не знаю, коли — контактував з якимись військовими чинами. Один навіть у брата в гостях бував. І якось він довідався від нього, як мій чоловік писав, що був у Старобільську. Він тоді сказав брату: «Він вже не живе. Тільки не можна про це говорити». Колишній агроном, поручик резерву, Зиґмунт Бартницький зник за кілька місяців до свого 38 дня народження. Про те, що з ним трапилось, не можна було говорити 50 років.

- 11 -


Велике кохання Зоф’ї Бартницької

важне кохання. І тому життя з ним мала спокійне. Добре було. Добре жили з ним… Але… Та війна все зруйнувала!» «Десь на початку грудня, а був це рік 1939, отримала від чоловіка листівку зі Старобільська. У тій листівці писав, що здоровий, що йому добре, що може писати і перелічив знайомих офіцерів, яких там зустрів. У 1940 році, у перших днях квітня, отримала листа із святковими великодніми побажаннями, і такого самого листа отримав батько чоловіка. І від тої пори про нього ніц не чула». Через 70 років потому пані Бартницька пригадувала останні чутки, які долинали про долю її чоловіка із СРСР, із самого сходу України: «Брат чоловіка, колись там — не знаю, коли — контактував з якимись військовими чинами. Один навіть у брата в гостях бував. І якось він довідався від нього, як мій чоловік писав, що був у Старобільську. Він тоді сказав брату: «Він вже не живе. Тільки не можна про це говорити». Колишній агроном, поручик резерву, Зиґмунт Бартницький зник за кілька місяців до свого 38 дня народження. Про те, що з ним трапилось, не можна було говорити 50 років.

- 11 -



Розділ 1

Ґеббельсівська пропаганда Що пам’ятає Анджей Вайда — Повідомлення 13 квітня — Прем’єр Сікорський іде до прем’єра Черчилля — Директиви Міністерства пропаганди — ТАРС уповноважений заявити — Нові директиви доктора Ґеббельса — Війна заяв — Остання надія Анєлі Вайдової



Розділ 1. ґеббельсівська пропаганда

1 З оскарівським лауреатом Анджеєм Вайдою я познайомився за сумних обставин: над могилою його батька, капітана Якуба Вайди, у католицький день Всіх Святих. У цей день поляки поминають своїх близьких. Тільки-но відлунала свята меса. Як на мене, для знайомства був не той час і не те місце, але навколо всесвітньо відомого режисера кублилися журналісти польських і українських медіа, численні оператори і фотокореспонденти. Їх нав’язлива метушня без сліду знищила всю інтимність моменту, коли син кладе квіти на могилу батька. То ж я вирішив, що гірше вже бути не може, пробився скрізь той тлум до Метра, врешті-решт, наважився представитися і пояснити мету знайомства. Пан Вайда поставився до мого прохання прихильно: лишалося тільки узгодити дату і місце інтерв’ю. «Пан режисер буде за кілька хвилин, прошу влаштовуватися якнайзручніше», — помічниця завела нас до кабінету і зникла у передпокої. Інтер’єр був - 15 -


ГОДИНА ПАПУГИ

вкрай простий. Шпалери кольору світлої рожевої цег­ ли. Темно-коричневий, майже чорний великий робочий стіл. Лампа з японським паперовим абажуром. На стінах — кілька старих кіноафіш. Я потай сподівався, що позолочена фігурка Оскара, яку Вайда отримав у міленіум за внесок у кіномистецтво, буде стояти десь поруч, але, вочевидь, американський мечо­носець тішить око метра в якомусь іншому покої. Про наближення пана Вайди свідчило пожвавлення у коридорі та передпокої. Увійшов. Сивий. Імпозантний. У шарфику Берлиналє, що дуже пасував кольорам кабінету. Цей артистичний аксесуар так і лишався все інтерв’ю на шиї нашого господаря: «Можемо починати?» Ми почали з того, що найгостріше врізалося у його пам’ять. «Напевно, той момент, коли читають катинський список. Бо це було найстрашніше: ті жінки, які завмерли під гучномовцями на вулиці... Чи вже сьогодні прозвучить його прізвище? Чи завтра? Чи прозвучить? Чи ні?» — згадував Вайда. Однією з тих жінок була мати пана Анджея — Анєля. Так само на вулиці вона дослухалася радіо­ повідомлення 13 квітня 1943 року. «Із Смоленська повідомляють, що місцеве населення вказало німецьким владним установам місце таємних масових страт, - 16 -


Анджей Вайда згадує батька


ГОДИНА ПАПУГИ

здійснених більшовиками, де ГПУ винищило 10 000 польських офіцерів. Представники німецької влади вирушили до місцини Косогори, у колишню радянську здравницю, що розташована у 16 кілометрах на захід від Смоленська, де і зробили жахливе відкриття. Вони виявили братську могилу 28 мет­ рів завдовжки і 16 метрів завширшки, в якій були зариті у 12 пластів 3 000 трупів польських офіцерів. Вони були у повному військовому обмундируванні, деякі зв’язані, у всіх були пістолетні рани у потилиці. Упізнання трупів не завдасть великих утруднень, оскільки вони знаходяться у стані муміфікації внаслідок особливостей ґрунту, а також через те, що більшовики залишили на тілах особисті документи. Вже сьогодні встановлено, що серед вбитих знаходиться генерал Сморавінський з Любліна. Офіцери перебували спочатку у Козельську під Орлом, звідки у лютому — березні 1940 року були перевезені у вагонах для скота під Смоленськ, а звідти на вантажівках у Косогори, де більшовики їх всіх перебили». Повідомлення німецького радіо, 13 квітня 1943 року - 18 -


Розділ 1. ґеббельсівська пропаганда

«Ми знали тільки, що наш батько був у радянському полоні, адже дістали дві вістки: першу приніс якийсь солдат (бо солдатів відпустили, а офіцерів Совєти затримали). Отже, приїхав солдат, який бачився із моїм батьком, і привіз листа, де батько писав, що він у радянському полоні в Шепетівці. І прислав мамі гроші, оскільки офіцерам виплатили останнє грошове утримання, а батько знав, що мама не має ані гроша. Прислав їй гроші, яких нам вистачило пережити… пережити ту страшну зиму. Найпершу. Потім не було жодних відомостей, а за кілька місяців з’явилася вістка, що нібито він у таборі в Козельську. Але то була така новина, що, так скажу, достовірно ніц не відомо було. Спочатку по радіо, а потім, наступного дня вже й у газетах той список надрукували. Всі слідкували пильно, хто на тих шпальтах буде. Очевидно, було розуміння, що 25 тисяч людей... що той список не обійме всіх. Кожний боявся за себе, боявся почути прізвище своїх близьких — батька, брата… У тих списках було прізвище — Вайда. Але Кароль, натомість також капітан. Збігалося звання, збігалося прізвище — ім’я було іншим. Отже, чи був то наш батько, чи ні — у тому ми вагалися. Але мама вважала, якщо ім’я інше — то має бути хтось інший. Були вагання. Бо те все було, як з неба! — згадував пан Вайда, — А якщо ґеббельс за всім тим сто- 19 -


У фільмі Анджея Вайди «Катинь» деякі сцени режисер відтворив з власної пам’яті. У квітні 1943 року газета «Краківський кур’єр» опублікувала список розстріляних у Катині...


Розділ 1. ґеббельсівська пропаганда

їть, за катинським вбивством?! Бо то був такий момент, коли всі думали: може, це німці зробили? Ми усвідомлювали, що вони робили. Ми бачили, що коїться на вулицях: усі ті екзекуції, концтабори — усе це було в нашій свідомості. Що робилося по той бік радянського кордону — того ми не знали». 2 Навряд чи стане коли-небудь достеменно відомо, що відчував прем’єр-міністр Великої Британії Уїнстон Черчилль у середині квітня 1943 року. Коли пролунало горезвісне повідомлення, до його лондонської резиденції на Даунінг-стріт, 10 завітав глава Польського еміграційного уряду генерал Владислав Сікорський. Снідали. Говорили про Катинь. Черчилль потім згадував ту зустріч: «Він сказав, що має докази того, що Радянський уряд вбив 15 тисяч польських офіцерів і інших військовополонених, які знаходилися у радянських таборах, і що вони були поховані у величезних могилах у лісах, насамперед навколо Катині. Він стверджував, що має масу доказів. Я сказав: «Якщо вони мертві, ви нічого не зможете зробити, щоб їх воскресити». Очевидно, Черчилль мав сумніви. Визнай він, що поляків у Катині вбили більшовики, — і далі сто- 21 -


ГОДИНА ПАПУГИ

сунки Британії і СРСР стають непередбачуваними. А раптом Сікорський усе ж помиляється? Раптом Ґеббельс тільки для того і розпочав свою пропагандистську акцію, щоб пересварити союзників? 3 «Центр тяжіння нашої пропаганди у найближчі дні буде й надалі зосереджений на двох темах: атлантичний вал і більшовицьке огидне вбивство. Світу треба вказати на ці радянські звірства за допомоги безперервної подачі все нових фактів. Особ­ливо у коментарях треба, як це частково вже було, показати: це ті самі більшовики, про яких англійці та американці стверджують, що вони нібито змінилися і змінили свої політичні переконання. Це ті самі більшовики, за яких моляться у так званих демократіях і котрих благословляють в урочистому церемоніалі англійські єпископи. Це ті самі більшовики, які вже отримали від англійців абсолютні повноваження на панування і більшовицьке проникнення у Європу. Нарешті, можна також наголосити, що тут, у масових похованнях, лежать не тільки польські офі- 22 -


Розділ 1. ґеббельсівська пропаганда

цери, яких розшукує так звана польська емігрантська кліка у Лондоні, що подає у Кремль все нові й нові клопотання. Про це є хороше повідом­лення у 46 закордонних агентствах, згідно з яким у Лондоні мають обґрунтовану надію знайти незабаром поляків, що давно зникли без вісті. З цього приводу ми можемо тільки сказати: ми знайшли їх вбитими більшовиками у безкінечних масових похованнях». Директиви міністра просвіти і пропаганди Йозефа Ґеббельса від 14 квітня 1943 року

Іще 6 квітня Ґеббельс визначив Катинське питання як найважливіше, як таке, що потребує доповіді особисто фюреру. Для нацистів не було таємницею, що поляки інтенсивно розшукують своїх зник­ лих офіцерів, адже їх родичі зверталися із запитами і до німецької влади. Ґеббельс усвідомлював, що це було надзвичайно вразливе питання. Невідомо було тільки те, як сильно ця інформація вразить. І кого більше — поляків, московське керівництво чи світову спільноту. - 23 -


... там було і прізвище капітана Вайди. Але Анєля Вайда вірила, що це не її чоловік, бо ім’я було інше.


Розділ 1. ґеббельсівська пропаганда

СРСР тримав паузу. Через 48 годин Москва реа­гує повідомленням ТАРС. Наступного дня воно було опубліковано в радянській пресі. «Ґеббельсівські наклепники протягом останніх двох-трьох днів поширюють огидні наклепницькі вигадки про те, що навесні 1940-го року в районі Смоленська нібито мав місце розстріл радянськими органами польських офіцерів. Німецько-фашистські негідники у цій своїй новій потворній вигадці не зупиняються перед найбезсоромнішою і підлою брехнею, якою вони намагаються прикрити нечувані злочини, які скоєні, як це тепер є очевидним, ними самими. Німецько-фашистські повідомлення з цього приводу не залишають жодних сумнівів у трагічній долі колишніх військовополонених, що знаходилися у 1941 році у районах на захід від Смоленська, на будівельних роботах, і потрапили разом із багатьма радянськими людьми, жителями Смоленської області, до рук німецько-фашистських катів влітку 1941 року, після відступу радянських військ з району Смоленська. Не підлягає жодним сумнівам, що ґеббельсівські наклепники брехнею та наклепами намагаються тепер замазати - 25 -


ГОДИНА ПАПУГИ

криваві злочини гітлерівських розбійників. У своїй незграбно зладженій брехні про чисельні могили, нібито розкриті німцями біля Смоленська, ґеббельсівські брехуни згадують село Гнєздово, але вони шахрайські замовчують про те, що саме біля села Гнєздово розташовані археологічні розкопки історичного «Гнєздовського могильника». Гітлеревські сих діл майстри вдаються до найгрубішої підробки і підтасовки фактів, поширюючи наклепницькі вимисли про якісь радянські звірства весною 1940 року, і намагаючись таким чином відвести від себе відповідальність за скоєні гітлерівцями звірські злодіяння. Патентованим німецько-фашистським вбивцям, що обагрили свої руки у крові сотень тисяч безневинних жертв, що систематично винищують населення окупованих ними країн, не жаліючи ані дітей, ані жінок, ані старих, що винищили у самій Польщі багато сотень тисяч польських громадян, нікого не удасться обдурити своєю підлою брехнею і наклепом. Гітлерівські вбивці не втечуть від справедливої та неминучої відплати за свої криваві злочини». «Ізвєстія» № 89 від 16 квітня 1943 року - 26 -


Розділ 1. ґеббельсівська пропаганда

Зміст цього повідомлення негайно став відомий ґеббельсівському міністерству. Сам міністр не стримував емоцій в його обговоренні: «Не віриш очам своїм, коли бачиш заяву ТАРС!» Ґеббельс дивувався, мовляв, як це так: дивним чином більшовики не знали про те, що «польські офіцери, які перебували на будівельних роботах» потрапили у полон?! «Анг­лійці їх місяцями атакували запитаннями про долю тих офіцерів, а більшовики відповідали, що ті стали радянськими громадянами! Тоді їм не спало на думку сказати, що їх затримали німці! Два роки поляки, союзники Совєтів, розшукували цих офіцерів офіційно, і Кремль жодного разу не сказав, що вони були у таборі під Смоленськом, а потім потрапили у полон до німців. Тепер, коли ми, німці, показали, що вони були вбиті, вони кажуть, що вони потрапили до німецького полону. І коли могили були розкриті, а польських офіцерів упізнали за їх уніформою, паспортами, паперами і т.п., тепер вони кажуть, що ґеббельсівські брехуни забувають, що поблизу Гнєздово проводилися археологічні розкопки. За яких дурнів вважають ці нахабні єврейські йолопи європейську інтелігенцію?! — Ґеббельс не утримувався від образ та антисемітизму. — Вони кажуть про «археологічні розкопки»! Подивіться на знімки вбитих польських офіцерів у «Вохеншау». Може, московські євреї поч­нуть після цього стверджувати, що ми одя- 27 -


ГОДИНА ПАПУГИ

гли в польську форму 12 тисяч скелетів 200-го року до Христа!» Ґеббельс накреслив план наступних кроків свого відомства. У ті дні світова преса висловлювала недовіру до німецьких повідомлень, але й сумнівалася у щирості СРСР. І міністр пропаганди чітко розставляв акценти: пишуть «нібито знайдені» — покажемо фото і кінозйомку, відправимо до Катині американських та англійських військовополонених, відомих особистостей! Наступного дня Ґеббельс уже відверто зловтішався: «Якби ми тепер продовжували працювати виключно уміло і точно, […], то можна було б сподіватися, що ми катинською справою зможемо спричинити досить серйозний розкол у фронт супротивника». Катинська справа отримала такий розмах, якого міністр спочатку не очікував. Радість Ґеббельса спричинили події того дня — 17 квітня. Уряд Сікорського якийсь час стримувався від реакції. Але зберігати мовчання надто довго — то було б неповагою як до тих, хто зник, так і до тих, хто чекав на їх повернення. Отже, 17 квітня польський кабінет у Лондоні оприлюднює комюніке. Його текст не починався із сурової одповіді нацистам, але містив її у своєму змісті: «Не для того Польща приносить незмірні жертви, бореться і терпить нелюдські страждання, щоб німці висували нахабні вимоги охорони - 28 -


Розділ 1. ґеббельсівська пропаганда

християнської та європейської культури». Але насамперед ця заява оголошувала, що польський уряд звертається по допомогу у розслідуванні до міжнародних інституцій. «Нема поляка, котрий не був би глибоко вражений новиною, яка з якнайбільшим розголосом була поширена німецькою пропагандою, новиною про відкриття братської могили під Смоленськом із закатованими залишками польських офіцерів, що загинули в СРСР. Уряд Польщі доручив 15 квітня ц.р. своєму представникові в Швейцарії звернутися до Міжнародного Червоного Хреста з проханням організувати делегацію, яка б вивчила на місці дійсний стан речей. Належить прагнути, щоб без найменшого зволікання були опубліковані результати роботи цієї установи, встановлена відповідальність винних. Водночас Уряд Польщі від імені польського народу заперечує право німців використовувати факт вбивства для власного оббілювання». Декларація Ради Міністрів Польщі від 17 квітня 1943 року - 29 -


ГОДИНА ПАПУГИ

Того ж дня з окремою заявою виступив польський міністр оборони генерал Кукєль: «Ми звикли до брехні німецької пропаганди і цілком усвідомлюємо її цілі. Одначе, з огляду на точність німецької інформації, що стосується знайдення кількох тисяч тіл польських офіцерів поблизу Смоленська, а також з огляду на категоричність заяви, що офіцери були вбиті Совєтами весною 1940 року, — ми вважаємо за необхідне, щоб віднайдені братські могили були досліджені і факти були встановлені компетентними міжнародними організаціями такого роду, як Міжнародний Червоний Хрест». Польськомовне лондонське радіо підхопило того дня ці тези: «Битва, яку веде німецька пропаганда у Катинському лісі і на терези якої вона кидає більше 10 тисяч вбитих, може мати більше значення для перебігу війни, аніж будь-яка з битв, у якій беруть участь тисячі живих. Не можна, щоб німці виграли цю битву. Цим ми не хочемо сказати, що цю битву не треба вести і що у її перебіг не варто втручатися. Для цього втручання є тільки один шлях: ланцюг німецької брехні може бути розбитий тільки правдою!» Здавалося б, польські коментарі мали б засмутити Ґеббельса. Були певні сумніви, але щодо союзників з польського боку не було ані зневіри, ані звинувачень. Принаймні публічних. Але Ґеббельс - 30 -


Розділ 1. ґеббельсівська пропаганда

тріумфував: «Це саме те, чого ми хотіли! Ми примусили ворога плескати язиком і маємо підтримувати те базікання висуненням нових стверджень». Німці відправляють в Женеву до Міжнародного Червоного Хреста свою ноту, подібну до польської. За іронією долі німецький посланець примудрився випередити польського. Для поляків це було дуже погано: тепер дії польського уряду за бажанням можна було виставити як надто двозначні, як спільний із нацистами демарш. Навряд чи буде правильно сказати, що наступні події були непередбачуваними. Черчилль усвідомлював таку небезпеку. А Ґеббельс зробив усе, щоб події розвивалися саме у такий спосіб.

4 Черчилль тільки-но дістався до свого котеджу у Чартуеллі. Такі поїздки були рідкістю. Більшість часу прем’єр Британії мусив перебувати у підземному бункері на Кінг Чарльз-стріт, неподалік СентДжеймського парку. Але цього разу спокійно відпочити від задухи бункера не вдалося. Черчиллю повідомили, що радянський посол Іван Майський вимагає термінової зустрічі і вже виїхав. - 31 -


Зміст Пролог. Велике кохання Зоф’ї Бартницької . . . . 7 Розділ 1. ґеббельсівська пропаганда . . . . . . . . . 13 Розділ 2. Погані передчуття професора Свяневича . . . . . . . . . . . . 41 Розділ 3. «Золотий вересень» . . . . . . . . . . . . . . . 61 Розділ 4. Поїзд не в той бік . . . . . . . . . . . . . . . . 93 Розділ 5. Старобільський монастир . . . . . . . . . 119 Розділ 6. Операція «День Незалежності» . . . . . 143 Розділ 7. «Фанатики» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 157 Розділ 8. Сумне Різдво . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 183 Розділ 9. Найголовніше мистецтво . . . . . . . . . 199 Розділ 10. Діти пишуть Сталіну . . . . . . . . . . . 219 Розділ 11. 395 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 229 Розділ 12. Ситуація змінюється . . . . . . . . . . . . 239 Розділ 13. 13 квітня та інші нещасливі дні . . 267 Розділ 14. СРСР усе ставить під сумнів . . . . . . 287 Розділ 15. Горбачов бреше . . . . . . . . . . . . . . . . 309 Розділ 16. Ґудзики з Харкова . . . . . . . . . . . . . 333 Розділ 17. Протокол №13 . . . . . . . . . . . . . . . . . 351 Розділ 18. Таємниця Людвіка Домоня . . . . . . . 363 Епілог. Година папуги . . . . . . . . . . . . . . . . . . 387


Науково-популярне видання

Олександр Зiнченко

Година папуги Українські сторінки Катині Технічний редактор В. Верхолаз Дизайн обкладинки К. Корчемака Коректори В. Нiколаc-нко, О. Прасолова, Т. Шкарупа Набір С. Фролова Перше видання книги – Видавничий будинок «Фактор», вул. Сумська, 106а, Харків, 61002. Тел.: (057) 714-37-28, 714-37-29. Друге видання книги – Видавництво «ÄÓÕ ² ˲ÒÅÐÀ» Національний університет «Києво-Могилянська академія» вул. Волоська, 8/5, кімн. 210, Київ 70, Україна, 04070 Тел./факс: +38(044) 425-60-20 E-mail: duh-i-litera@ukr.net (відділ збуту); litera@ukma.kiev.ua (видавництво) Web-сайт: http://duh-i-litera.com Надаємо послуги: «Книга – поштою» Віддруковано в друкарні ТОВ «Майстер книг» м. Київ, вул. Виборзька 84, тел. (044) 458 0935 e-mail: info@masterknyg.com.ua Свідоцтво про реєстрацію ДК № 3861 від 18.08.2010 р. © ÄÓÕ ² ˲ÒÅÐÀ, 2011



Issuu converts static files into: digital portfolios, online yearbooks, online catalogs, digital photo albums and more. Sign up and create your flipbook.