Юрія Яновського (який згодом посів його місце), Олександра Довженка, Миколу Бажана. Дещо раніше на Одеську кінофабрику влаштувався театральний режисерреформатор Лесь Курбас, разом з яким у кіно прийшли талановиті актори його авангардного театру Березіль: Амвросій Бучма, Семен Свашенко, Степан Шагайда, Наталія Ужвій. Невдовзі до роботи в кіно долучаються письменник Майк Йогансен, художник-модерніст Василь Кричевський та володар золотої медалі Міжнародної виставки декоративних та промислових мистецтв у Парижі (яка фактично започаткувала стиль ар-деко) Данило Демуцький. Так українське кіно зібрало в своїх лавах найвизначніших українських авангардних митців.
Слід окремо наголосити визначальну роль у формуванні раннього українського кінематографу Леся Курбаса та Михайля Семенка, постатей в українській кінематографічній історії недооцінених. Якщо Семенко залучив до роботи в українському кіно крупних українських письменників харківського та київського кіл, то Курбас, що розробив концепцію акторського перетворення й став творцем перших українських художніх фільмів, постачав українське кіно фаховими акторськими кадрами 20
протягом всього першого десятиліття його існування. Завдяки ентузіазму цих митців художній рівень українського кіно буквально за кілька років сягнув європейського щабля. Курбас став для українського кіно не тільки “постачальником” кадрів, але насамперед — ідей: найуспішніші постановки Березолю швидко екранізувалися на Одеській кіностудії ВУФКУ. Саме Курбас вперше торкнувся теми більшовицького повстання проти легітимної влади Центральної ради на київському заводі Арсенал. Цей історичний епізод, в якому по різні боки барикад зійшлися Олександр Довженко та Микола Надемський, в майбутньому гарні друзі, став свого роду “спільним місцем” раннього українського кіно, символічним утіленням братовбивчої громадянської війни.
Крім залучення кращих кадрів “пролетарської” культури ВУФКУ того ж 1925 року запросило на Одеську кінофабрику іноземних фахівців — здебільшого німецьких — операторів Йозефа Рону та Альберта Кюна, художників Гайнріха Байзенгерца та Карла Гаакера, а також турецького режисера Ертугрула Мухсин-Бея, в майбутньому режисера першого турецького кольорового фільму.
Так кінематограф – за своєю природою технологічне й новаторське мистецтво – у 1920-х роках став рупором української модерної урбаністичної культури. Але успіх українського кіновиробництва пов’язаний не тільки з культурною революцією 1920-х,