Українська культура №6 2014 скорочена версія by Національне газетно-журнальне видавництво

№ 6 (1026) 2014 щомісячний всеукраїнський журнал МІНІС ТЕРС ТВО К УЛЬТ УРИ УКРАЇНИ НАЦІОНАЛЬНЕ ГАЗЕТНО-ЖУРНАЛЬНЕ ВИДАВНИЦТВО

Глобальне та національне: що ми можемо дати світові

Українська архітектура: дата і місце народження

Українська культура щомісячний всеукраїнський журнал

# 6 (1026), 2014 03040, м. Київ, вул. Васильківська, 1 +38 (044) 498-23-65 +38 (093) 712-29-57 ukr.cult@ukr.net www.facebook.com/UkrCulture Наклад: 5000

Журнал виходить з червня 1921 року Засновник: Міністерство культури України Видавець: ДП «Національне газетно-журнальне видавництво» 03040, м. Київ, вул. Васильківська, 1 тел. +38 (044) 498-23-65 pr.uaculture@gmail.com Видавнича рада: Олесь Журавчак, Наталія Коваль, Лариса Нікіфоренко, Віктор Пасак, Роман Ратушний, Віталій Сатаренко, Анатолій Сєриков, Людмила Човнюк (остаточний склад ради у процесі формування) В. о. головного редактора: Лариса Гончаренко Над номером працювали: Лариса Гончаренко, Оксана Женжера, Антон Філатов, Руслан Онопрієнко, Тетяна Ковальчук Автори: Ліна Богодиста, Михайло Бриних, Віктор Вечерський, Валентина Вождаєнко, Тарас Возняк, Лариса Гончаренко, Kairos, Веніамін Кінчук, Тетяна Ковальчук, Катря Кот, Тетяна Ніколаєва, Руслан Онопрієнко, Сергій Колінченко, Антон Філатов Дизайн, верстка: Оксана Женжера Розповсюдження, передплата, реклама: тел. +38 (044) 498-23-64, +38 (050) 310-56-63 nvu.kultura.sale@gmail.com Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації: КВ № 1118 від 08.12.1994 року Друкарня: ТОВ «Мега-Полiграф» м. Київ, Шевченківській р-н, вул. Софійська, 10 а тел. +38 (044) 581-68-15 Підписано до друку: 23 червня 2014 року Редакція залишає за собою право на редагування отриманих матеріалів без узгодження з автором. Думки авторів публікацій можуть не відповідати позиції редакції. Передрук і відтворення текстових та ілюстративних матеріалів журналу тільки з письмового дозволу видавця. © «Українська культура»

и можна жити сучасним ритмом і вловлювати майбутні вібрації, не шукаючи витоків, не здобрюючи коріння, проносячись життям галасливим болідом або просуваючись інертним тілом? Чи слід замислюватися над наслідками своєї невибагливості у потребах, почуттях, виборі? Чи є готовність, жертвуючи власним благоденством, нічогонеробленням, диванністю, брати ініціативу в свої руки і діяти на користь не лише собі? Чи є потреба витрачатися на роз’яснення і доведення ніби очевидного й безсумнівного, гупаючись у стіну байдужості? Чи вистачить духу не тільки мати власну позицію, а ще й відстоювати її? Чи варто бути щирим і відкритим людям та світові? І ще багато «чи»… На ці та інші питання шукають або дають відповіді автори й герої наших матеріалів у черговому числі журналу: і досліджуючи тему «Досвід глобалізму», і представляючи у всеукраїнському культурологічному проекті «Ми — Україна» патріархальну та експериментуючу Полтавщину. І ми шукаємо разом із ними. І вас запрошуємо — наших читачів. Щиро, редакція журналу «Українська культура»

Передплатний індекс у Каталозі видань України

95220

Обкладинка: Полтавський краєзнавчий музей

«УК» дякує за допомогу у підготовці матеріалів для проекту «Ми – Україна: Полтавщина» начальнику управління культури Полтавської ОДА Геннадію Фасію та заступниці начальника управління Валентині Вождаєнко

4-9

32-33

58-59

Віктор Вечерський Полтавщина — Угорщина: пошуки національної архітектури

Тетяна Ніколаєва Втрачена спадщина художника Івана Дряпаченка

Kairos Toп-5 фільмів липня

34-35 Із полтавських плеяд

36-39 Руслан Онопрієнко Онейроїд як стан культурної дійсності

10-13 Валентина Вождаєнко, Лариса Гончаренко Перша жінка в Луврі

14-17

42-47 Святослав Келим-Золотайко Кадетаріум: неформальні та неформатні шляхи

Михайло Бриних Скинь маму з поїзда

65-67 Тарас Возняк Глобальне та національне: проблема збереження ідентичності

68-71 Bottega Gallery, Катря Кот Україна на ArtVilnius’14

Антон Філатов Гра на грані Інстаграму

72-77

24-25

Віктор Вечерський Архітектурна спадщина Полтавщини

62-64

Kairos Вир недоговореного

18-23

26-31

Руслан Онопрієнко Рок-н-рольний синдром напівмертвого світу

40-41

Сергій Колінченко Промисел високого рельєфу

Ліна Богодиста, Тетяна Ковальчук Жива енергія бандури

60-61

48-54 «Magnum» стріляє влучно

55-57

Веніамін Кінчук Розколонізація сучасного українського кіно

78-79 Антон Філатов П’ятий крок Одеського кінофестивалю

У цьому номері журналу всеукраїнський культурологічний проект «Ми — Україна» запрошує наших читачів на Лівобережну Україну — у центр Придніпров’я. Хто з нас не чув про містечка і селища Миргород, Великі Сорочинці, Диканьку, Решетилівку, Опішню, Лубни, про живописні річки Псел, Ворсклу та Хорол? Хто не знає таких особистостей, як Григорій Сковорода, Іван Котляревський, Микола Гоголь, Катерина Білокур, Микола Лисенко, Володимир Вернадський? А це все — Полтавщина. Вона мальовнича, багата на пам’ятні місця, з якими пов’язано чимало визначних історичних подій: і героїчних, і трагічних. Вона славиться місцевим колоритом й оригінальними традиціями, ремеслами та промислами, стародавніми пам’ятниками культури і природи. А ще — це найвідоміші та найпопулярніші курорти країни: Миргород і Гадяч, Велика Багачка та Нові Санжари. Загалом у регіоні діє 12 санаторіїв. А ще у Полтавській області є 151 заповідник, 117 пам’яток природи , Устимівський дендропарк та 18 парків — пам’яток садово-паркового мистецтва. І серед них — найвідоміший та найпахучіший — Бузковий гай на Диканщині. Полтавська земля з її щирими, гостинними, талановитими господарями, самобутніми національними традиціями та сучасними культурними ініціативами і здобутками чекає на гостей.

Віктор ВЕЧЕРСЬКИЙ Фотографії автора

Полтавщина — Угорщина:

пошуки національної архітектури

Концертний зал (казино) «Вігадо» в Будапешті

Будинок Полтавського губернського земства

другій половині ХІХ – на початку ХХ століть провідні європейські архітектори перестали задовольнятися відродженням історичних архітектурних стилів. Вони прагнули створити принципово новий стиль, який відповідав би «духові часу». Тоді, й особливо у перших двох десятиліттях ХХ сторіччя, спостерігалася дуже цікава картина: універсальними архітектурними проблемами переймалися представники тих народів, національному існуванню яких ніщо не загрожувало — французи й німці. Саме француз зі Швейцарії Ле Корбюзьє, німці Вальтер Гропіус і Людвіг Міс ван дер Рое є творцями так званого інтернаціонального стилю, який ще називають модернізмом. Натомість представники поневолених народів, які прагнули національного визволення і відродження, намагалися створювати власні, суто національні архітектурні стилі. Це угорці, чехи, поляки, румуни, українці. При цьому для чехів уособленням національного відродження стала чомусь імперська стилістика віденського неоренесансу. Досить успішними в національному стилетворенні виявилися поляки: на противагу космополітизму стилю модерн (який ще мав назви сецесія, югендстиль) польські архітектори з 1890-х рр. розпочали пошуки польського національного стилю в архітектурі, так званого стилю народового.

ЩОБ СТВОРИТИ ЩОСЬ РАДИКАЛЬНО НОВЕ, ТРЕБА БУТИ ЦІЛКОВИТО ВІЛЬНИМ ВІД ШАБЛОНІВ І ДОГМ ВИЩОЇ ШКОЛИ

Угорці, напівдержавний народ у рамках імперії Габсбургів, у другій половині ХІХ століття переживали добу національно-державного відродження. Це яскраво проявилося в архітектурі, особливо — у формуванні ансамблів Будапешта, який з 1867 року став другою столицею двоєдиної монархії — Австро-Угорщини. Домінантна риса цієї доби — архітектурне суперництво Будапешта з Віднем, офіційною столицею імперії. При цьому угорські архітектори досить кумедно намагалися поєднати віденські ренесанс і сецесію з мавританським стилем — на знак того, що угорські племена колись прийшли до Європи саме зі Сходу і в цьому полягає їхня неповторність і відмінність від інших європейців. Характерним прикладом такого «стилістичного міксу» може бути будівля концертного залу (казино) «Вігадо» в Будапешті, збудована у 1859–1865 роках за проектом архітектора Фрідеша Фесля. Символом Будапешта стала монументальна будівля угорського парламенту на набережній Дунаю (1885–1904 рр., архітектор Імре Штейндл), вирішена в неоготичній стилістиці. Угорські патріоти одразу ж звинуватили архітектора — автора цього архітектурного шедевра — у непатріотизмі: адже готичний стиль у тодішній Угорщині вважався ознакою німецькості, а саме з-під німецького впливу (політичного і культурного)

Будівля Полтавського губернського земства Василь Кричевський. Проект будівлі Полтавського губернського земства. 1903

Тематична картина «Вибори полтавського полковника Мартина Пушкаря» в інтер’єрі другого ярусу центрального холу

Інтер’єри оздоблені поліхромним орнаментальним і декоративним живописом з тими ж народними мотивами, що й на фасадах. Їх виконали за ескізами Миколи Самокиша. У головному залі містилися три великі тематичні картини: «Вибори полтавського полковника Мартина Пушкаря», «Козак Голота і татарин», «Ромоданівський шлях» (оригінали не збереглися). Авторами цих картин були Сергій Васильківський та Микола Самокиш, котрим допомагали Микола Уваров та Михайло Беркос. Будинок Полтавського губернського земства є першим і найвизначнішим зразком «українського архітектурного стилю» (українського модерну) і найвидатнішим витвором Василя Кричевського. Він кардинально вплинув на розвиток цього стильового напрямку як у підросійській Україні, так і в Галичині. Цей унікальний шедевр архітектури не тільки відкрив новий творчий напрямок, а й дав українцям на початку ХХ століття сучасний національний стиль в архітектурі. На відміну від угорського колеги, Василеві Кричевському не довелося штучно вигадувати «національний стиль» та його декоративні прийоми, оскільки до його послуг була багатюща скарбниця народної архітектури та мистецтва України загалом і Полтавщини зокрема. Саме тому цей, а також інші витвори Василя Кричевського відзначаються органічністю і справжнім національним колоритом. За висновками дослідника цієї пам’ятки Віктора Чепелика, «жодної іншої споруди, рівної за соціальним значенням для відродження нашого народу, ХХ століття не створило. Тож осягнімо вартість будівлі, її значення як національної святині, що вимагає свідомого і побожного ставлення, а ім’я її автора — слави і шани у першому колі найвидатніших світочів нашого народу».

Фрагмент дворового фасаду

грім». За словами Гната Хоткевича, «се так просто, але се може скласти епоху». Фасади мають вишукану поліхромну декорацію з використанням традицій українського народного мистецтва: цоколь викладено з рожевого граніту, стіни облицьовано керамічною плиткою ясно-вохристої барви, на тлі якої виразно читаються поліхромні деталі — герби Полтави та повітових міст губернії, розетки, композиції на основі «вазона» та «дерева життя». Вікна закомпоновані в нішах, з перемичками різноманітних форм — прямими, арковими, трапецієподібними. У декорі широко застосовано різьблені поліхромні та кручені колонки, кронштейни тощо.

Фасад Меморіального музею Тараса Шевченка в Каневі. Проект Василя Кричевського

УК. 9

Валентина ВОЖДАЄНКО, Лариса ГОНЧАРЕНКО

Перша жінка в Луврі

З Полтавської землі рушили у світ цілі плеяди талановитих особистостей, які зробили потужний внесок у розвиток національної та світової культури. Серед них — літературний геній Микола Гоголь, тут народилися, жили і творили філософ Григорій Сковорода, класик української літератури Іван Котляревський… Також із цим краєм безпосередньо пов’язане ще одне знане ім’я — Марії Башкирцевої «В майстерні Жюльєна». 1881

ародилася майбутня всесвітньо відома художниця і письменниця 10 (23) листопада 1858 року на Диканщині в дворянській сім’ї. З ранніх літ у дівчинки виявилися виняткові здібності до малювання, танців, музики, співу. Першим її вчителем був відомий український художник В. Котербінський, що брав участь у розписах Володимирського собору в Києві. Марія була ще маленькою, коли батьки розлучилися, і разом із матір’ю вона переїхала на її батьківщину в село Черняківку поблизу Чутового на Полтавщині. 12-річною дівчинкою вони із супроводжуючими особами виїхали за кордон. Побувавши в Австрії, Німеччині, Швейцарії та Італії, родина Баш-

«Автопортрет із палітрою». 1880

кирцевих 1872 року зупинилась у Франції. Тут, у Ніцці, дівчинка починає вести щоденник, де зі зворушливою, а подеколи шокуючою відвертістю відкриває та пізнає себе. Творчість, переживання, сумніви, враження від подорожей Європою, виснажлива боротьба з хворобою — за суттю — це своєрідний блог 19 сторіччя. Опублікований посмертно у 1887 році французькою мовою він став визначною літературною працею — знаменитим «Щоденником» Марії Башкирцевої. Марія тричі приїздила до свого батька на Полтавщину, одна із поїздок відбулася 1876 року. Тоді вона побувала в Гавронцях, гостювала в Диканському маєтку князя С.В. Кочубея і перекона-

Марія і Коко. Останнє фото Башкирцевої. 1884

Фото 1876 р.

Марія Башкирцева. Фото 1878 р.

2013 року у м. Полтава. Тут побували гості, науковці, художники, літератори, шанувальники творчості із України, Росії, Франції, США, Іспанії та інших країн. У рамках конференції проводилися різнопланові заходи для учасників: це і презентація концертної програми «Музика в житті Марії Башкирцевої» в Полтавському академічному обласному українському музично-драматичному театрі імені М. В. Гоголя; і виставка 8 копій картин М. Башкирцевої та полотна, яке ніхто не бачив більше

100 років, — «Молода жінка, яка читає «До питання про розлучення» Дюма» — оригіналу, купленого Тетяною Швець на аукціоні Сотбіс для майбутнього музею Марії Башкирцевої в Полтавському художньому музеї імені Миколи Ярошенка (Галереї мистецтв); і презентація подарункових друкованих матеріалів для учасників конференції, зокрема: Ілюстрованого альбому «Мария Башкирцева — избранница судьбы», книги Альберіка Каюе — два документальні романи: «Жизнь и смерть Марии Башкирцевой»

та «Муся и её друзья» (М., 2013), виданих за сприянням фонду «Відродження пам’яті Марії Башкирцевої» та ін. Дякуючи меценатам — сім’ї Тетяни та Володимира Швеців, які доброчинними справами та активною громадською позицією покращують життя своїх земляків, Полтавщина змогла презентувати себе як такий куточок нашої України, що дав світові непересічну особистість. І цікавість до постаті Марії Башкирцевої тільки зростає.

Картинна галерея імені М. Башкирцевої у смт. Диканька

Пам’ятний знак у Гавронцях, на місці садиби Башкирцевих. Автор Олександр Братський. 2009

УК. 13

Сергій КОЛІНЧЕНКО

ПРОМИСЕЛ високого рельєфу Вишивка — один із давніх, найбільш поширених і виразних видів декоративного мистецтва України. Цей вид народної творчості як традиційна прикраса одягу та житла розповсюдилася майже в усіх регіонах нашої держави і користується масовою популярністю далеко за її межами. Решетилівщина — етнографічний район, у вишивці якого сконцентрувалися найбільш важливі риси всієї Лівобережної України, що відобразилися у величезній кількості різноманітних технічних засобів виконання, орнаментиці. Художньо-стилістичний аналіз свідчить, що в загальній емоційно-образній системі полтавської вишивки саме решетилівська виступає як своєрідний художній феномен, позначений рисами неповторної індивідуальності

Сучасність Вишиваний народний одяг, рушники ваблять іноземців та людей з інших областей України. Туристи приїжджають милуватися майстерністю вишивальниць, купують неповторні вироби, замовляють одяг у подарунок рідним. Дуже цінним даром вважається сукня або сорочка вишита «білим на білому». До речі, коли на Полтавщині знімався фільм «Соняшники», клієнткою решетилівських майстринь стала знаменита кіноактриса Софі Лорен, яка замовила справжню українську вишиту сукню. Протягом останніх десятиліть підприємство перебувало в досить скрутному становищі. 2001 року 46 відсотків акцій фабрики ім. К. Цеткін викупило товариство з обмеженою відповідальністю «Рентекс» із Києва. У зв’язку із прийняттям цього ж року Закону «Про народні промисли», яким було заборонено перепрофілювання підприємства, інвестори не наважилися на реорганізацію, яка планувалася, і фабрика працювала, залишаючись осередком народної вишивки. 2004 року діяльність фабрики була призупинена, але традиції її художніх виробів продовжує Решетилівська майстерня художніх промислів. Народне вишивання — живе мистецтво, і найголовніше завдання — не розгубити його, передати це диво наступним поколінням. Майстерня художніх промислів працює над вишивками, використовуючи найскладніші техніки: «лиштву», «зерновий вивід», «верхоплут», «солов’їні вічка», «вирізування». «Мережки», доповняльні шви виконують білими нитками, а «гладь» — блакитними та коричневими. Ніжна колірна гама, різноманітні деталізовані мотиви — все це створює відчуття святковості, витонченості. Головний художній ефект — не в багатстві кольорів та їх поєднанні, а у вишуканому співвідношенні, м’якості відтінків пастельних барв блакитного, вохристого, коричневого, зеленуватого, відтінків сірого і білого. Для більшої контрастності додають небілені (сурові) нитки, або злегка підфарбовані в блакитно-попелисті відтінки, які називають «куницями». При вишиванні «біллю» — «білим на білому» — утворюється малюнок високого рельєфу зі світлотіньовим моделюванням. Залежно від напрямку світла узор по-різному то відбиває, то вбирає світло. Решетилівська вишивка «білим на білому» — своєрідний художній

засіб, який асоціюється з красою морозних візерунків. Особливої уваги вимагають вишиті решетилівськими майстринями рушники. Довгі полотнища виконані червоними нитками із різноманітним поєднанням рослинних орнаментів у «дерево життя». У цілому орнаментальний мотив «дерева-квітки» з чітко окресленим контуром ніби оповитий повітрям і випромінює червоний колір. Водночас поєднання червоної вишивки з білим тлом надає рушникам святковості й урочистості, вони наповнені глибоким змістом. Для решетилівської вишивки характерні рослинний, рослинно-геометричний та геометричний орнаменти. Рослинним вишивають рушники, скатертини, хусточки, блузи, сукні, сорочки. Сьогодні, як і сотні років тому, не старіє мистецтво народної вишивки у Полтавському краї. Спільною творчою працею народних майстрів і художників-професіоналів українська народна вишивка живе і розвивається, незважаючи на економічні негаразди нашого часу. Творча робота якраз і покликана привернути увагу молоді, громадськості до вивчення та збереження українських традицій краю. Вона є внеском у всебічне і ґрунтовне вивчення історії та сучасного стану одного з найдавніших художніх промислів — унікальної за стилем решетилівської вишивки, впізнаваної не лише в Україні, а й у світі.

На ярмарку «Решетилівська весна 2014»

УК. 17

Антон ФІЛАТОВ

Гра на грані Інстаграму Історія фотомистецтва — це майже 200 років постійного поспіху за миттю. Мить для першого в історії фото ловили вісім годин — рівно стільки тривала його витримка. З роками вона скоротилася до долі секунди. Моментальною стала і публікація світлин. Миттєва публікація знімків — справа аматорів, котрі не замислюються над їх художньою якістю, а тільки поспішають викласти фото в Інтернет? Е, ні… Професійні арт-фотографи також добре освоїлися у строкатому просторі кіберсвіту. Один із таких — Едуардо Странадко.

В одному дуже розумно зробленому пропагандистському радянському фільмі була дуже розумно показана різниця між радянським і європейським. Румунські солдати насправді відбудували Чернівці, а пізніше там з’явилися радянські солдати. І от у стрічці показується, як колонна обідраних радянських солдат йде центром Чернівців, де стоять будинки у стилі модерн. А за кадром при цьому звучить коментар: «Наші браві солдати увійшли до Чернівців — подивіться яка там розруха». Після цього бачимо чернівецьких дівчат у сонцезахисних окулярах та з мереживними парасольками від сонця, а за кадром знову лунає: «От у якій бідноті живеться тамтешній молоді». Радянська влада нав’язувалася системно. Наприклад, людям встановлювали правила, що на кожен будинок має бути лише один термометр. А у кожної родини має бути не більше одного фікусу. Радянська система, як і сучасне мистецтво, — промивала художникам мізки. Багато з них просто не могли прилаштуватися до цього абсурду й покінчили життя самогуб-

ством. Тоді сталася ціла хвиля самогубств, котру неможливо зупинити. Кладовища росли скоріше за заводи. Радянська влада цим чванилася. Полтава, де пройшло моє дитинство, більш імперська, ніж Київ. Якщо у столиці будівлі імперського стилю зустрічаються нечасто, то Полтава переповнена такою пафосною архітектурою. Полтава — це таке містечко, де хочеться жити. Це світ великих дерев, за якими практично ніхто не доглядає. Але саме в цьому і полягає їх краса — між ними можна блукати безкінечно. У цьому місті якимось дивним чином поєднується народна архітектура маленьких хаток з великими будинками, збудованими у стилі класицизм. Виглядає це дуже гармонійно. Київ — страшно провінційний. Полтава — це велике село, а Київ — це велика Полтава. У столиці немає творчого життя. Андріївський узвіз завалений кітчем, який з’їдає все. У цьому місті — зовсім небагато людей, котрі орієнтуються на високі ідеали. Нас мало… Міріади зірок у небі, а нас — практично немає…

Фото надані Едуардо Странадком

УК. 23

Ліна БОГОДИСТА, Тетяна КОВАЛЬЧУК

Жива енергія бандури Кобзарі та лірники завжди були носіями української самосвідомості. Кобзарство — виняткове явище не тільки української національної, а й світової культури, коріння якого губиться в історичних глибинах древньої Русі. Протягом століть кобзарство зазнавало змін і внутрішніх, і зовнішніх. Із плином часу воно вдосконалювалося, осучаснювалося, породжувало нові жанри. Але завжди об’єднуючим фактором кобзарства був музичний символ України — кобза, а в наш час — сучасна бандура. Нас, українців, в усіх куточках світу ідентифікують саме за бандурою, автентичною, неповторною, такою багатозвучною. Для Полтавщини бандура — інструмент, і поготів, особливий, бо народженими на цій землі є двоє геніїв-бандуристів — Федір Кушнерик та Володимир Кабачок

же протягом восьми років у Полтавській області проходить Відкритий регіональний конкурс бандуристів імені Володимира Кабачка. За ці роки захід набував різних форм та змінював свою локацію (с. Петрівці, м. Миргород, м. Полтава) — це були й концертившанування В. Кабачка, великі Всеукраїнські урочистості та обласні конкурси. На жаль, були і такі роки, коли свято не проводилося. Але нині ця неймовірна за позитивною енергетикою мистецька подія популяризує національне мистецтво, відшукує та підтримує талановиту молодь, реалізовує творчий потенціал юних обдарувань, допомагає удосконалити методику навчання гри на бандурі. Задля перемоги у конкурсі діти ретельно готуються, поглиблено вивчають твори вітчизняної та світової класики, народної пісенної творчості, педагогічного та мистецького доробку свого відомого земляка, бандуриста, співака, етнографа Володимира Кабачка. Учасниками події є підлітки, а саме: учні старших класів музичних та спеціалізованих шкіл. Усі вони розподіляються за трьома віковими категоріями та змагаються за можливість називатися найкращими у двох номінаціях: «Бандурист-інструменталіст» та «Бандурист-вокаліст».

Слідкують за майстерністю гри на бандурі, визначають критерії оцінки цієї майстерності та вибирають найкращих завжди високопрофесійні члени журі. У 2011 та 2013 роках головою журі був завідувач кафедри бандури Національної музичної академії України імені П. І. Чайковського, професор, народний артист України — Сергій Баштан. Також до складу журі входили: доцент кафедри Дніпропетровської консерваторії імені М.І. Глінки, заслужений працівник культури України Світлана Овчарова, декан оркес трового факультету, старший викладач кафедри струнно-щипкових інструментів Донецької державної музичної академії імені

Члени журі Відкритого регіонального конкурсу бандуристів імені Володимира Кабачка (2013 р.)

Віктор ВЕЧЕРСЬКИЙ Фотографії автора

Архітектурна спадщина Полтавщини

Полтава. Панорама зі стародавнього Городища (Іванової гори) в бік Хрестоздвиженського монастиря

ДОВІДКА Полтавська область лежить на південному сході Лівобережної України. Термін «Полтавщина» як історико-географічне й етнографічне найменування частини регіону Лівобережної України у минулому поширювався на значно більшу площу, ніж тепер, асоціюючись із колишньою Полтавською губернією Російської імперії (1802–1920 рр.). Порівняно з нею територія теперішньої Полтавської області є набагато меншою внаслідок віднесення значних периферійних теренів до складу сусідніх областей — Київської, Чернігівської, Сумської, Харківської, Дніпропетровської, Черкаської. Сучасна Полтавщина обіймає історичні землі Середньої Наддніпрянщини та південної частини Лівобережної України. З Х ст. ці терени частково входили до складу Київської Русі, а саме — Переяславської землі. Вони були прикордонням Русі на межі з Диким Полем. Після татаро-монгольського погрому місцевість спустошилася і лише у кінці XVI ст., за Польсько-Литовської Речі Посполитої, розпочинається друга українська колонізація цих країв. До національно-визвольної війни 1648–1654 рр. більша частина Полтавщини належала князям Вишневецьким, великим магнатам Байбузам, Конецпольським та іншим. Після утворення гетьманської держави ці терени обійняли полки Полтавський, Лубенський, Гадяцький, Миргородський. Після ліквідації української автономії в 1782 р. і кількох реформ адміністративнотериторіального устрою у 1802 р. утворили Полтавську губернію, значну частину якої посідає нині Полтавська область.

Такою Полтава була 200 років тому, коли її зробили губернським містом. Вигляд Полтави від Садової площі через Мазурівський яр. Кольорова літографія за гравюрою Г. Стадлера початку ХІХ століття

Архітектурна спадщина Полтавщини показує хронологічні періоди української історії лише останніх трьох сторіч: вона представлена пам’ятками, не давнiшими кiнця XVII ст. Монументальна мурована архітектура на Полтавщині започаткована в другій половині XVII ст. і пов’язана з національно-державним відродженням України після національно-визвольної війни 1648-1654 рр.

C Хрестоздвиженський собор Полтавського Хрестоздвиженського монастиря, збудований протягом 1689–1756 років. Його спорудженням опікувалися послідовно гетьмани Іван Самойлович, Іван Мазепа, полтавські полковники Іван Іскра та Василь Кочубей

аме тоді у містах і монастирях почали зводити монументальні храми. Фундаторами здебільшого виступала козацька старшина (гетьмани, полковники, значно рідше — церковні ієрархи), яка зосередила в своїх руках політичну владу та економічні ресурси краю. Найвизначнішим явищем в історії української культури стала архітектура українського відродження другої половини XVII – першої половини XVIIІ ст. та її останній етап — архітектура бароко другої половини XVIIІ ст. Вибухоподібна динаміка розвитку містобудування і монументальної мурованої архітектури в ці періоди дала такі визначні ансамблі як Лубенський, Мгарський і Полтавський Хрестоздвиженський монастирі, собори у Полтаві, Пирятині, церкви у Лютеньці, Великих Сорочинцях. Органічний розвиток архітектури на Полтавщині, як і скрізь в Україні, був обірваний після більшовицького перевороту 1917 р. При цьому сакральна архітектура була взагалі заборонена й почала відроджуватися тільки після здобуття державної незалежності України в 1991 році.

Загалом, на сьогодні найцiннiшими серед архітектурної спадщини краю є ансамблi й окремi пам’ятки українського вiдродження i бароко та класицистичнi споруди в Полтавi й деяких iнших мiстах. Збереглися історичні середмістя Полтави, Лубен, частково — Диканьки й Миргорода, палацово-паркові (Хомутець, Березова Рудка) і монастирські (Мгар) комплекси. В області на державному облiку перебуває 199 пам’яток архітектури й містобудування, з яких понад 50 — загальнодержавного значення. Є понад 300 виявлених об’єктів культурної спадщини за видом «архiтектури». До затвердженого Урядом Списку iсторичних мiст i селищ увiйшли: Велика Багачка, Гадяч, Диканька, Зіньків, Козельщина, Кременчук, Лохвиця, Лубни, Миргород, Опішня, Пирятин, Полтава, Хорол. Найзначнішим осередком архітектурно-містобудівної спадщини є обласний центр, у якому представлені всі види, типи і категорії пам’яток (34 % всіх пам’яток області). На базi комплексiв нерухомої культурної спадщини в регіоні створено три заповiдники, деякі з них показані на цих світлинах.

Панорама ансамблю Мгарського монастиря. Засновниками монастиря у 1624 році були Ісайя Копинський, майбутній київський митрополит, та княгиня Раїна Вишневецька (Могилянка) — сестра знаменитого Петра Могили і мати Ієремії Вишневецького. Тарас Шевченко в повісті «Близнецы» оповідає старовинну легенду про заснування монастиря: княгині Вишневецькій приснився сон, нібито вона була в раю, але її звідти вивели янголи і сказали, що вона зможе потрапити до раю тільки тоді, коли власним коштом збудує храм Божий на своїх землях поблизу Лубен, на Мгарській горі. З 1737 року ігуменом, а з 1744 року першим архімандритом цього монастиря був відомий церковний діяч, майбутній святий Православної церкви Іоасаф Горленко (1705–1754). 1663 року тут жив як простий чернець під іменем Гедеона син Богдана Хмельницького Юрій, котрий був змушений зректися гетьманства. Цей монастир знаменитий також тим, що в ньому поховані два Константинопольські патріархи — Афанасій Пателарій (у 1654 році) та Серафим Анін (у 1779 році), а також Київський митрополит Йосиф НелюбовичТукальський (у 1676 році)

Спасо-Преображенський собор Мгарського монастиря будувався з перервами протягом 1684–1692 років за проектом Іогана-Баптиста Зауера, славетного архітектора з Кракова, німця за походженням, котрий приїхав в Україну з Вільнюса. Зразком для собору слугував побудований незадовго до цього І.-Б. Зауером собор Троїцького монастиря в Чернігові. Цей взірець будівничим указав сам фундатор, гетьман Іван Самойлович, але застеріг, що споруда розмірів Троїцького собору буде «завеликою махиною для місця Мгарського». Відтак гетьман дав точні розміри нового собору: довжина 57 ліктів, ширина 37 ліктів, висота 63 лікті. Зараз очевидно, що габарити будівлі гетьман визначив правильно: Мгарський собор ідеально вписався в ландшафт Вітряк у Гоголевому

Собор Різдва Богородиці у Пирятині, збудований 1781 року на замовлення полкового осавула А. Ільченка Садибний будинок Котляревських збудований 1805 року за проектом архітектора Миколи Львова у Вишняках під Хоролом. У 1845 році там побував Тарас Шевченко Палац у Березовій Рудці під Пирятином. Тут у родині Закревських неодноразово бував Тарас Шевченко

УК. 31

Тетяна НІКОЛАЄВА

Втрачена спадщина художника Івана Дряпаченка Цикл статей, присвячений українському художнику і графіку І. К. Дряпаченку (1881—1936), розпочатий УК в № 12, 2013, продовжується. Цього разу мова піде про сумну долю мистецького доробку художника, дві його живописні роботи, що потрапили до збірки Харківського художнього музею у 1930-ті роки та їх колишнього власника Юрія Білокобилу

Ще за життя Івана Кириловича Дряпаченка у 1906 р. з його творами стався прикрий випадок. Перед виїздом до Петербургу на навчання, він відправив на адресу Академії мистецтв пакунок із своїми літніми роботами для звітної виставки. Але багаж був загублений на Московсько-Курській залізниці. Восени, коли Іван Дряпаченко прибув до північної столиці, виявилося, що пакунок з його творами, вагою 2 пуди (приблизно 32 кг), до Академії не дійшов. Був судовий позов до Московсько-Курської залізниці. Роботи художника адміністрація Академії мистецтв оцінила в суму 1225(!) карбованців, але залізниця давала згоду сплатити тільки 80. Ця історія дуже погано плинула на митця. У листопаді того ж року двадцятип’ятирічний художник захворів на туберкульоз і, отримавши відпустку, вирушив на Кавказ. З осені 1906 до осені 1909 року він перебував на лікуванні в сухумських санаторіях «Гульрипш» та «Агудаера», повертаючись час від часу до Василівки, Петербурга і знову до Сухумі. Не зважаючи на хворобу, Іван Дряпаченко плідно працював. 1907 року ним було створено двадцять сім краєвидів Кавказу (околиці Сухумкале), які демонструвалися того ж року на Звітній виставці учнів Вищого художнього училища при Академії мистецтв у Петербурзі. 1908 року під час перебування у Сухумі він створив ще дев’ять робіт. Серед них: «Дівчина-мінгрелка», «Краєвид на гори поблизу Сухумі» та етюд

К. Дряпаченко. Берег Чорного моря біля Сухумі. Етюд. 1908. п., о. 34х52

«Берег Чорного моря біля Сухумі». Доля вище згаданих творів, окрім останнього, невідома. У постійній експозиції Харківського художнього музею знаходяться дві роботи художника раннього періоду творчості — «Портрет батька» (1913) та етюд «Берег Чорного моря біля Сухумі» (1908, ХХМ). На жаль, етюд не має авторського підпису. Згідно з архівними документами ЦДАМДМ України, 1908 року етюд демонструвався на Звітній виставці учнів Вищого художнього училища при Академії мистецтв у Петербурзі. На детально виконаному першому плані можна побачити все, що винесло з прибоєм на берег моря. Це і череп якоїсь тварини, і камені, й уламки дерев тощо. На другому плані у далеч прямує, вздовж берега, валка волів, яку супроводжують люди. А замикає простір морського пейзажу гірська гряда на обрії. «Берегу моря» притаманні риси декоративного пленеризму школи Куїнджі. Звідси панорамність, видовищність і живописна звучність колориту», — зазначає завідувачка відділом дореволюційного мистецтва Харківського художнього музею Ольга Денисенко. Також, за даними ЦДАМЛМ України, до 1937 року етюд «Берег моря біля Сухумі» (1908, ХХМ) був власністю Ю. К. Білокобили (Київ). Після смерті Івана Дряпаченка у 1936 році «багато його картин, портретів, ескізів, малюнків, бібліотека, особистий архів — були продані родичами за безцінь приватній особі, жителю

Із полтавських плеяд Марія Башкирцева (1858–1884) Талановита дівчина-художниця з полтавського села Гайворон, автор знаменитого «Щоденника». За свої неповних 26 років створила немалий доробок картин, поезій

Катерина Білокур (1900–1961) Знана майстриня народного декоративного живопису. Її роботи, а це в основному квіти, які малювала з натури, поєднуючи весняні й осінні в одне цілісне бачення світу, відомі далеко за межами України. Пабло Пікасо сказав про неї: «Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї цілий світ!»

Самійло Величко (1670–1728) Український літописець та історіограф. Канцелярист, наближений до В. Кочубея. Автор першого систематичного викладу історії української козацької держави

Раїса Кириченко (1943-2005) Видатна українська співачка, Герой України, Заслужена артистка України, лауреат державної премії ім. Т.Г. Шевченка. «Чураївна», «Я козачка твоя», «Жіноча доля», «Мамина вишня»…

Леонід Глібов (1827–1893) Відомий український байкар, поет, журналіст. «На світі вже давно ведеться, Що нижчий перед вищим гнеться. А більший меншого кусає та ще й б’є — Затим що сила є...»

Микола Гоголь (1809–1809) Видатний прозаїк і драматург, творчість якого однаковою мірою належить російській та українській літературі. Гоголь — це «Вечори на хуторі біля Диканьки», «Ревізор», «Вій», «Мертві душі»... Євген Гребінка (1812–1848) Українсько-російський письменник, автор байок, ліричних поезій, прозових творів, один з організаторів вітчизняного літературного процесу. «З панами добре жить, Водиться з ними хай тобі господь поможе, Із ними можна їсти й пить, А цілувать їх — крий нас боже!» Є. Гребінка Олександр Засядько (1779–1837) Генерал-лейтенант артилерії, конструктор пускових станків для залпового ракетного вогню, винахідник запалювальних ракет і ракет розривної дії, піонер використання їх у військових цілях. Ім’ям 3асядько названий кратер на Місяці

Оксана Іваненко (1906–1997) Українська письменниця, перекладачка. Автор казок, оповідань, повістей, біографічних романів

Іван Кавалерідзе (1887–1978) Український скульптор, кінорежисер і драматург. Близько 20 пам’ятників, сотні станкових робіт, зняв 10 кінофільмів, поставив 10 театральних п’єс, написав книжку спогадів

Володимир Короленко (1853–1921) Видатний український і російський письменникдемократ, прогресивний громадський діяч, В.Г. Короленко увійшов в історію літератури як автор численних повістей та оповідань, художніх нарисів, чотиритомної «Історії мого сучасника», як критик і публіцист. Деякі твори В.Г. Короленка можна поставити поряд із найвизначнішими досягненнями світової літератури Василь Капніст (1758–1823) Поет, драматург, освітній і громадський діяч, намагався вивести Україну з-під ярма Російської імперії

Юрій Кондратюк (Олександр Шаргей) (1897–1941) Учений-винахідник, один із піонерів ракетної техніки й теорії космічних польотів. Автор так званої «траси Кондратюка», якою подорожували на Місяць космічні кораблі «Аполлон». Його іменем названо кратер на зворотній стороні Місяця й малу планету Сонячної системи, трасу, по якій ракета з людиною вперше досягла Місяця, вулиці в Україні й Росії, на мисі Канаверал (США) встановлений пам’ятник Кондратюку

Іван Котляревський (1769–1838) Письменник, поет, драматург, зачинатель сучасної української літератури, громадський діяч. Підтримував зв’язки з декабристами. Його поема «Енеїда» стала першим в українській літературі твором, написаним народною мовою Микола Лисенко (1842–1912) Композитор, основоположник української класичної музики, піаніст, педагог, хоровий диригент, громадський діяч («Різдвяна ніч», «Утоплена», «Тарас Бульба», «Наталка Полтавка», «Енеїда», «Ноктюрн», дитячі опери «Коза-Дереза», «Пан Коцький») Панас Мирний (Рудченко) (1849–1920) Корифей української прози, драматург: «Наші сльози гіркі перелили ми в сумні приповістки, Наші муки нелюдські зв’язали із муками миру»

Руслан ОНОПРІЄНКО

як стан культурної дійсності

Полтава видається провінційним містом. Життя його мешканців неквапливе і нічим, на перший погляд, особливим не вирізняється. Така собі спокійна місцина. Без яскравих подій, без цікавих поворотів. Хтось, звичайно, зауважить, що стереотипам тут не місце. Але, але… Зрештою, на кожне правило доводиться шукати антитезу

а початку 90-х років з ініціативи полтавських медиків Андрія Боркунова та Анатолія Волика на світ з’явився гурт із парадоксальною назвою «Онейроїд». У перекладі з грецької цей термін означає змінений стан свідомості з напливом сновидних візій, фантастичних переживань, які, на відміну від галюцинацій, мають завершений сюжет і цілісний зміст. Один із симптомів шизофренії. «Шизофренія» виявилася музичним стилем,

що поєднав у собі психоделічний рок з автентикою українського життя. За 20 років «підпільного» існування колектив кілька разів змінював свій склад, але ніколи — оригінального звучання. Таке враження, ніби їхня історія не потребувала іншого сюжету, крім того, що випав на долю гурту. От якраз про це «Українська культура» і вирішила поговорити із лідером команди Андрієм Боркуновим. А заодно з’ясувати для себе, чим підживлює свою енергію полтавський рок-н-рол.

УК. Крім, власне, музики гурт також займа-

ється реалізацією різних мистецьких проектів. Це спроба розширити свою присутність у культурному просторі чи, можливо, тут існує якась інша причина? Сам «Онейроїд» і наша організація «Онейропромогруп» є одними з найдавніших івент-двигунів арт-тусівки. Це в основному концерти — ось як зробили тоді «Майбутнього Немає!», так і не зупиняємося :). Хоча й поетичні вечори та художні виставки ми починали робити ще з 1997 року в першому у Полтаві арт-кафе «Парсуна». Зараз все регулярно проходить в пабі «Сто доріг», «Музабарі» і на Кадетаріумі. Ми є співорганізаторами фестивалю «Рок-н-болл» — на нього вдалося запросити торік групу «АукцЫон», що взагалі унікально для нашого міста. Просто ми вбудовані в арт-простір нашого міста давно і безповоротно.

УК. Що чекає на «Онейроїд» з огляду на перебування гурту в умовах андеграунду, і що повинно відбутися, щоб цей стан, врешті-решт, залишився в минулому? Ми вже давно безперервно виробляємо Онер-контент: Волик, є, на мою думку, одним із кращих поетів української сучасності (але він теж в андеграунді, і з його поезією мало хто

знайомий, адже тексти «Онейроїда» складають лише малу її частину, десь 1/6–1/10), продовжує постійно продукувати онейросмисли — у нас текстів на 3 альбоми наперед, найближчий україномовний — «По Ворсклі межа». Ми придумуємо пісні, зараз — альбом на рік, плануємо записати старі, не записані пісні та альбоми, починаючи з найперших, — це близько 10-и, плюс — спільні проекти з іншими групами, з українськими автентичними піснями. Загалом хочемо створити на базі «Онея» Онероченнел з арт-інтернет-каналом, взагалі створити тренд на творчість у місті — з акцентом на поезію і живу музику. Провести концептуальний фестиваль «Ріші Транс Тур» на справжньому арійському майдані. Вийти за межі міста і почати експансію моди на виробництво сучасної музики в Полтавському регіоні та за його межами. Ми сподіваємося, що після Революції Гідності українці нарешті прокинуться, викинуть телевізори з їхньою серіально-попсово-сенсаційнотрагічно-вульгарною «культурою», і почнуть продукувати нову сучасну реальність — реальність, частиною якої вже давно є «Онейроїд» і народжуваний ним онейроконтент. Тоді андеграунд вирветься з підпілля, пронизуючи і пробуджуючи сплячі душі! І тоді «Онейроїд» прийде до Вас... УК. 39

KAIROS

Григір Тютюнник

серпня 1961 року невимовна туга накрила серце Григора Тютюнника — пішов із життя його старший брат Григорій. Саме він давав Григору перші поради в літературній роботі. Саме настанови старшого брата змусили його перейти у творчості з російської на українську мову. Біль від втрати брата посилювався тим, що найкращий роман Григорія — «Вир» — залишився без продовження, яке він на той час уже виношував. Як припускають дослідники творчості Тютюнників, саме задля того, щоб подовжити життя цього роману, Григір і прийшов у сценарну майстерню Київської кіностудії імені О. Довженка, де почав писати скрипт* за мотивами «Виру». Значення цього роману важко було переоцінити. Він одразу зайняв місце серед найважливіших творів української радянської літератури. Уривок із нього навіть надрукувало мюнхенське видавництво у 1963 році. У коментарі упорядника цього видання говорилося: «На відміну від усіх, що на цю тему пишуть, Тютюнник скористався розширенням творчих меж соціалістичного реалізму». Цю особливість «Виру» дуже точно відчував і Григір. Тож у своїй сценарній версії роману він робив акцент саме на природних, а не на класових мотивах вчинків героїв роману. Перший варіант сценарію було закінчено 1965 року. Після його розгляду сценарно-редакційною колегією студії О. Довженка було зазначено:

Григорій та Григір Тютюнники

«Роман «Вир» є одним із визначних творів української радянської літератури. Створення фільму за цим романом, безумовно, може привести до появи доброго кінотвору. Варіант сценарію, що його представив Гр. Тютюнник, свідчить про сумлінне і бережне ставлення сценариста до літературного матеріалу. У той же час події, що розгортаються в романі, вдало трансформуються в світлі сучасного кінематографа…»

Приблизно за півтора року він представив другий варіант скрипту. 14 жовтня 1966 року вдові Григорія, Олені Черненко, він написав: «Сценарій вийшов, сестро, добрячий і чесний — про це я знаю з уст сценарної колегії та 1-го творчого об’єднання студії. Нещодавно ці дві одиниці обговорили і одноголосно прийняли першу серію до постановки. Тепер черга за другою, над якою я зараз працюю. Важко це робити. Адже друга частина має дві основних, пов’язаних не сюжетом, а главами, лінії… Всі їх треба зв’язати, звести до одного, не механічного, а якісного, художнього начала, та ще й кіношного…» Спочатку планувалися зйомки фільму за цим сценарієм у двох частинах. Проте після обговорення другого варіанту скрипту, на студії вирі-

Розповідаючи про сучасну Полтаву, «УК» не могла залишити поза увагою найсвіжішу та найкреативнішу ініціативу групи молодих і завзятих полтавчан — авторів та організаторів проекту «Кадетаріум»

Святослав КЕЛИМ-ЗОЛОТАЙКО

К А Д Е Т А Р І У М 42

неформальні та неформатні шляхи

Кадетаріум — одноденний соціальномистецький проект, що поєднує в собі різні види творчості (живопис, графіка, стріт-арт, кераміка, скульптура, танець, музика, фотографія, інсталяція, театр, поезія) та просвітницьк і проекти в єдиному виставковом у просторі

Центральний вхід до Кадетського корпусу

відповідальність за своє життя, здоров’я та безпеку на себе. Дуже обурювало, що відвідувачі, проходячи повз огороджені зони (оскільки там стан перекриттів, стін і стель був особливо небезпечний), часто ці огорожі самовільно ламали і заходили туди навіть із дітьми. Людська безпечність та безвідповідальність просто вражала. Але завдяки сумлінним волонтерам, організаторам і «Самообороні Полтавщини», котра залюбки погодилася допомагати в охороні заходу, ці люди виводилися із особливо небезпечних ділянок.

Епізод наступний

24 серпня 2014 року передбачений наступний Кадетаріум. Він матиме патріотичний характер і буде приурочений до Дня незалежності України. Концепція заходу — у фразі «Нова свідомість», що означає побудову нового суспільства із новою, зміненою Майданом, свідомістю українців. Коли на місце байдужості прийшла активність, відповідальність, патріотичність, гордість за свою історію, народ і батьківщину. Люди мають стати більш освіченими й розвиненими, над чим і працює Кадетаріум.

Нато Мікеладзе. Інсталяція «Оранта»

Будівля Полтавського кадетського корпусу

УК. 47

Лариса ГОНЧАРЕНКО, Руслан ОНОПРІЄНКО

«Magnum» стріляє влучно У вересні 2011 року мистецьке життя Полтави збільшилося на одну повноцінну одиницю. Гурт молодих людей, що у своєму розвитку прагнув до творчої реалізації, вирішив не зволікати з прийняттям доленосних рішень. Тож Роман Повзик, Андрій Коновалов, Анна Єгорова, Денис Стерн, Катя Кролевська, Катерина Стрельникова і Олена Маляренко утворили поетичну спільноту «Magnum Opus». І взялися до роботи

Олег Мінгальов. «Квантовий перехід». 2010. Полотно, олія

«Magnum Opus» почав існувати з ініціативи студентів, які писали вірші, навчаючись у вишах, але бажали, щоб їхня творчість вийшла за межі цих закладів. У місцевому педагогічному університеті (ПНПУ імені В. Г. Короленка) функціювала студія «Заспів», яка здебільшого і виховала зачинателів «Магнусу». Згодом до угрупування приєдналися поети поза згаданого вишу. Кожен із учасників шукав свій власний «кращий твір» (саме так з латини слід тлумачити назву спільноти), а ще на порядку денному стала організація літературних та мистецьких заходів загалом, розвиток творчих здібностей молоді для розширення світогляду полтавців. Упродовж півтора року після створення «магнумці» провели низку різноманітних за форматом вечорів, серед яких: літературні зібрання, слеми, «природники», «Мегамарші у вишиванках», кінофест «Відкрита ніч», перфоманси, зустрічі з іншими письменниками (Любком Дерешем, Павлом Коробчуком, Максом Кідруком) та ін. Що вабить людей на вечори «Магнусу»? Мабуть, можливість знайти відповіді на запитання, що їх хвилюють. І знаходяться вони — в середині кожного з них. Адже, зазвичай, поезія відгукується в різних слухачах по-різному — через призму їхнього досвіду та світогляду. Ці молоді люди взялися за «Magnum Opus», тому що хотілося організовувати заходи такого рівня, щоб їх самим було б цікаво відвідати. Кожна нова зустріч такого формату для них — шалений екстрим. Без хвилювання не обходиться: чи всім

вистачить місць? Чи все чітко організовано? Щоразу відчувається новий азарт, кращий ніж у картярській грі. Найбільшим досягненням «Magnum Opus» самі учасники об’єднання вважають проведення кінофестивалю «Відкрита ніч» у Полтаві (поети виступали співорганізатором цього заходу). Добірки з кращими стрічками останніх років позичили в директора цього фесту в Києві, режисера Михайла Іллєнка («Той, що пройшов крізь вогонь»). З 22-ї години й аж до 5-ї ранку молодь Полтави переглядала сучасне українське кіно. Хлопці та дівчата принесли із собою каремати, чай, бутерброди та зручно вмостилися перед проектором. Захід відвідало понад 500 людей. Щодо літературних подій, однією з наймасовіших зустрічей виявився вечір з Любком Дерешем. Людей зібралося стільки, що вони ледве влізли в приміщення арт-пивниці. Самі ж «маґнумці» час від часу збираються в місцевій кав’ярні, читають одне одному вірші та радять: що, як і де варто покращити і підкоригувати. Отже, шляхом критики та публічних читань і відбувається зростання наших поетів. Часом, коли запрошують, їздять виступати в інші міста. Вони створюють культурний осередок у Полтаві, популяризуючи сучасне мистецтво. Цього містянам, вочевидь, не вистачає. Цю тенденцію і намагаються змінити, авжеж, з огляду на свої можливості. А УК наразі пропонує на розсуд читачів мagnum оpus спільноти.

Цього разу у нашій полтавській «Друкарні», ми вирішили поєднати досвід і невичерпну фантазію експериментальності із жагою пізнання та нестримністю першовідкривача… Хто є хто? Формальне визначення очевидне. А за суттю — він поєднує в собі усі ці якості. Розлоге інтерв’ю з ним очікуйте в одному з найближчих чисел «УК», а поки що представляємо коротко: Олег МІНГАЛЬОВ Митець-авангардист, художник, поет, режисер, драматург, актор, філософ, теоретик, експериментатор, творець та розробник напрямів у мистецтві, що вже стали легендарними у постмодерні, як-от: магічної поезії та поетичного театру, соц-арту, дуалізму, містеріального мистецтва, нео-футуризму, відео поезії, етно-модерну тощо. Полтавець.

«Ру-нічне». 2013. П., о., золото

«Київська сага в Книзі Доль». 2014. Полотно, олія

УК. 54

Одеський міжнародний кінофестиваль

11 – 19 липня 2014 року в Одесі пройде п’ятий Міжнародний кінофестиваль. Цьогоріч організатори знову обіцяють потішити шанувальників кінематографа розумним і цікавим кіно. З іменитих гостей будуть відома ізраїльська актриса Євгенія Додіна й український режисер Сергій Лозниця, який вдало представив на Каннському кінофестивалі свою документальну стрічку «Майдан». У конкурсі — найновіші фільми напрямку арт-мейнстрім: вони доступні широкому загалу і мають безсумнівну художню якість. У позаконкурсній програмі покажуть картину «Любити, пити і співати» француза Алена Рене, франко-чилійський фільм «Вбити людину» Алехандро Альмендраса, «Анатомію скріпки» японця Акіра Ікеди. Як зазначають організатори, Одеський міжнародний кінофестиваль, насамперед, — глядацький форум, орієнтований на молодих людей — активних, думаючих та небайдужих. Саме на них розрахована програма заходу, сфокусована на «іншому» кіно, покликана формувати широкий кругозір — те, що потрібно людям, які збираються будувати нову країну. Фестиваль завжди пропонував своїм глядачам найактуальніший контент, тому в 2014 році включить у програму кіно про роль громадянського суспільства в Україні та світі.

VII Міжнародний фестиваль короткометражних фільмів «Wiz–Art» 23 – 27 липня 2014 року у Львові вже всьоме відбудеться Міжнародний фестиваль короткометражних фільмів «Wiz–Art», який відображає актуальний стан, тенденції розвитку короткометражного кіно в візуального мистецтва в Україні та й у світі загалом. Програма заходу складається з конкурсних і позаконкурсних показів. Також проходитимуть авторські презентації та ретроспективи. У конкурсній програмі сьомого фестивалю Wiz–Art короткометражки з різних країн світу змагатимуться за головну нагороду — Гранпрі, а також за призи в трьох номінаціях: найкраща режисура, найкращий сценарій та найкраща операторська робота. Передбачена і спеціальна відзнака журі та приз глядацьких симпатій. До складу журі цього року ввійшли: Гюнхільд Енґер — норвезька кінорежисерка та сценаристка, Катерина Горностай — українська кінорежисерка та Шимон Стемплевскі — директор польського фестивалю короткометражного кіно Short Waves Festival. Програма заходу буде оголошена незабаром. Стежити за новинами можна на сайті www.wiz-art.ua/festival.

Із 8 до 10 серпня 2014 року, напередодні Дня Незалежності України, під Львовом у с. Родатичі пройде вже традиційний фестиваль «Захід». Це одна з наймасштабніших та найграндіозніших музично-мистецьких подій, яка відбувається шостий рік поспіль. У програмі фесту

«Захід 2014»: Anti-Flag, Sonic Syndicate, «Брати Гадюкіни», «Ляпіс Трубецкой», «Тартак», «Скрябін», «Перкалаба», Noize MC, Dakh Daughters, The Вйо, Billy's Band, Motorama , Qarpa, Tesla Boy, The Retuses, Ektomorf, Atmasfera. «Діяльність фестивалю має міжнародне значення у становленні держави і людини в цілому. Ми свідомі того, що міжнародні відносини найкраще налагоджувати в музичній атмосфері на «Сонячній галявині», обабіч озера та лісу, де на одній сцені зустрінуться гурти з України, Білорусі, Литви, Росії, Молдови та Австрії», — розповідають організатори заходу. За три дні фестиваль має продемонструвати, що українська культура не просто існує, а динамічно розвивається і готова про це заявляти на повний голос.

Літературна пригода для поетів на березі річки Дністер

Фестиваль камерної музики «КарпатиАрт 2014»

2 та 3 серпня 2014 року літераторів запрошують відвідати мальовничий куточок на березі ріки Дністер, поділитися своїми творчими здобутками та культурно збагатитися на літературному заході «Дністровський каньйон», що відбудеться за підтримки Долинської сільської ради та місцевої громади у живописному селі Долина на ІваноФранківщині. Організатори 3 – 11 липня 2014 року в Яремче і Буковелі проходитиме фестиваль «КарпатиАрт 2014». «КарпатиАрт»(KarpatyArt) — це фестиваль-пленер камерної музики в Карпатах. У рамках заходу відбуваються концерти камерної музики, майстер-класи провідних українських та зарубіжних митців (вокал, фортепіано, скрипка, віолончель, духові інструменти), психотерапевтичні сесії, авторські тренінги. Плануються зустрічі з українськими та зарубіжними виконавцями, дискусії та круглі столи, лекції, творчі майстерні, активний відпочинок.

також пропонують авторам коротко презентувати свої поетичні збірки. Для реєстрації потрібно підготувати 5-7 віршів та надіслати їх на поштову скриньку dnister2014@ukr.net разом із короткою інформацією про себе. Тематика поезії — різноманітна, мова — українська, російська чи будь-яка інша. Твори не повинні містити: ненормативну лексику; політичну, релігійну й іншого роду пропаганду; заклики до національного розбрату; порушення авторських прав. У рамках проекту також планується ознайомлення поетів із неповторністю Долинського краю.

ІІІ Міжнародний фестиваль середньовічної культури «Форпост» 25 – 27 липня в Кам’янці-Подільському втретє відбудеться найбільший в Україні фестиваль середньовічної культури «Форпост». Він пройде на території Старої фортеці — однієї з найвидатніших фортифікаційних споруд України. Учасники фестивалю, клуби військово-історичної реконструкції, будуть жити у відтвореному середньовічному поселенні XIV – XV ст. У програмі «Форпост 2014»: реконструкції масових середньовічних битв; повноконтактні лицарські бої 5 на 5; поєдинки в номінаціях щит/меч, меч/меч, нестандартна зброя; лучний турнір; показові виступи та майстер-класи історичного танцю; середньовічний ярмарок; робота автентичних харчевень; вуличний театр; вогняне шоу. У рамках фестивалю «Форпост 2014» 26 липня відбудеться прем’єра оперної вистави «Трубадур» на «Руській брамі». Оперу Джузеппе Верді виконають під відкритим небом зірки світової оперної сцени Еммануеле Сервідіо (Італія), Олена Лютаревіч (Україна) та ін.

УК. 57

KAIROS

ТОП-5 фільмів липня Звичайно, в липні всі стражденні до авторських, фестивальних та просто якісних фільмів збираються на Одеському міжнародному кінофестивалі. Однак у тих, хто не планує поїздку в Південну Пальміру є чудова альтернатива переглянути не менш цікаві стрічки в найближчому кінотеатрі. Незважаючи на те, що вітчизняний кінопрокат тоне в трясовинні попсового кіно, час від часу в кінотеатрах України з’являються справжні перлини кінематографа, які не варто обходити увагою справжнім кіноманам. Саме таким фільмам і присвячений цей огляд

БРОДЯГА з 3 липня Сюжет картини розгортається через десять років після глобального економічного колапсу. Головний герой — загартований та безжалісний колишній солдат — вистежує банду, яка вкрала його автомобіль. Одного дня він виходить на її слід у дикій австралійській пустелі. Почавши переслідування, він і не підозрює, що опиниться у пастці. Ця стрічка була показана на останньому Каннському кінофестивалі поза конкурсом. «Якщо зірка Присмерко-

вої саги Роберт Паттісон і надалі обиратиме для себе настільки ж серйозні ролі, то скоро він стане одним із найпомітніших акторів сучасності, остаточно позбавившись від тавра героя-красеня з вампірськими іклами», — писали критики після прем’єри «Бродяги». Ця стрічка не може похвалитися престижними нагородами. Та незважаючи на це, її поява стала помітною подією серед цьогорічних кінопрем’єр.

ПЕРЕВАГА з 10 липня Наступний виток нашої цивілізації позначиться суттєвим вигином у бік Китаю. Економіка, політика, індустрія та технології всього світу наразі вже важко уявити без Піднебесної. Вплив її посилюється і на світовий кінематограф. Останніми роками конкурс, напевно, жодного найпрестижнішого фестивалю світу не обходиться без хоча б одного фільму з цієї країни. Якщо ж говорити про популярний кінематограф, то й тут експансія Китаю вражає своїми темпами та масштабами. Фільм «Перевага» — один із місточків, зведених між Голлівудом та китайською кіноіндустрією. Десятиліттями американська «Фабрика Мрій» виковувала собі імідж самодостатньої та незалежної кіноіндустрії, що є взірцем для всього світу. Та років зо п’ять тому Мекка світового

кінобізнесу почала переповзати через Тихий океан — на Далекий Схід. Океан цей великий, тож повзти їй доведеться ще довго. Але якщо й надалі в копродукції з Китаєм зніматимуться настільки ж сильні фільми, як цей, — подолання відстані стане справою менш ніж десятиліття. У «Перевазі» розповідається про геніального дослідника в області штучного інтелекту доктора Уілла Кастера. Він одержимий створенням комп’ютера, який міг би зібрати абсолютно всі знання світу. Для цього йому доводиться проводити достатньо суперечливі та ризиковані експерименти. Спротив вченому чинить антитехнологічне угруповання. Незважаючи навіть на це, Кастеру вдається досягти своєї цілі. Та дуже скоро його жага до пізнання переходить у жагу до влади…

ЮНІСТЬ із 17 липня Під час цьогорічного Берлінале всі критики та глядачі пророкували цій стрічці головний приз фестивалю. Однак у результаті вона отримала лише нагороду за кращу режисуру та дві другорядні відзнаки. Таким чином в чергове підтвердився факт, що на присудження головних статуеток найпрестижніших кінофорумів впливають соціальні та політичні контексти. У той час, як інші нагороди вручаються саме за художні досягнення. Цим фільмом режисер Річард Лінклейтер продовжив свої часові кіноексперименти, які почалися в його своєрідній франшизі, що на-

РІО, Я ЛЮБЛЮ ТЕБЕ з 17 липня

Ця стрічка вийде на екрани одразу після Чемпіонату світу з футболу у Бразилії, переможець якого стане відомий 13 липня. Тож альманах романтичних короткометражок «Ріо, я люблю тебе» стане у нагоді не тільки пошановувачам мелодраматичного кіно, але й усім, хто бажатиме подовжити післясмак від цього спортивного дійства. Серед режисерів, які взяли участь у цьому проекті, практично всі мають за попередні свої роботи якщо не «Оскар» чи

«Золотого ведмедя», то номінації на кінофестах у Каннах, Сан-Себастьяні тощо. У десяти фільмах, які входять у цей проект, матимуть місце наркотики і релігія, нетрі й палаци, багатії та жебраки… Словом, фільм покаже всю палітру життя у місті, з яким часто порівнював провінційні радянські містечка Остап Бендер. Відчувши чари цього мегаполісу та озирнувшись навколо після перегляду стрічки, напевно, і вам захочеться сказати: «Ні, це не Ріо-деЖанейро…»

А ОСЬ І ВОНА з 24 липня

разі складається з фільмів «Перед світанком», «Перед заходом» та «Перед північчю». У цих трьох картинах фільммейкер знімав історію відносин чоловіка і жінки протягом тридцяти років. Раз на десятиліття двоє виконавців головних ролей збиралися разом із режисером і писали сценарій до кожної наступної частини франшизи. У скрипт до фільму вони вплітали свій власний життєвий досвід. Так само знято і «Юність». Робота над нею почалася у 2002 р. і тривала 11 років. Виконавець головної ролі у стрічці, за суттю, грає самого себе — від немовляти і до підлітка. На перший погляд, картина складається з повсякденних банальностей. Та під час перегляду переконуєшся, що і все життя складається зі строкатої фрески тривіальних речей. Тому й не дивно, що відірватися від перегляду цього кінополотна настільки ж важко, як перервати життя.

Мабуть, єдина поважна причина обійти увагою бенефіс двох оскароносних легенд Голлівуду Майкла Дугласа та Дайан Кітон — смерть. Тож, якщо літня спека не розчавить вас до кінця липня, — рушайте в кінотеатри на комедійну мелодраму «А ось і вона». Картина розповість про егоцентричного ріелтора, який одного дня дізнається про існування своєї онуки. Ексцентричність ситуації починає зашкалювати, коли онуку привозять до нього, аби горе-дідусь побавив її, поки батьки вирішать свої справи. Без

допомоги своєї екстравагантної сусідки в цій ситуації йому не обійтися… Багато хто нарікає на те, що пізні фільми в кар’єрах зірок такого масштабу часто бувають прохідними. Найзухваліші кінокритики навіть кажуть, що в подібному кіно легенди Голлівуду знімаються лишень заради грошей — мовляв, власної пенсії не вистачає на радості життя. Що ж, можливо, це й так. Але навіть настільки цинічні критики першими біжать на прем’єри таких фільмів. Виходить, є таки щось привабливе у цих фільмах. Що саме — кожен зрозуміє особисто…

УК. 59

Руслан ОНОПРІЄНКО

ок-н-рольний синдром Це була Революція. Вона змінила життя цілого покоління, без неї доля наступних поколінь була б іншою. Вона охопила увесь світ. Вона змінила хід історії. Вона налякала владу й змусила дорослих вдатися до переоцінки цінностей. Відмінною рисою цієї революції був її безкровний характер — річ вражаюча для такого глибокого перевороту. Перевороту буквально в усьому: від манери одягатися, говорити, ходити, танцювати, до поглядів на світ тощо. Але найголовніше — це стало переворотом у поглядах людини на саму себе ок-музика, рок-культура — явище, в принципі, виняткове в європейському культурному ареалі. І пояснюється воно швидше соціальними, ніж художніми факторами, і пов’язане з катастрофою патріархальних засад суспільної формації. Тенденції розпаду, народжені Французькою революцією, що набули чинності в дев’ятнадцятому сторіччі, вибухнули, нарешті, в нашу епоху. Результати: падіння релігійного авторитету, знищення кланової системи, жіноча емансипація, бунт молоді, утворення нових людських конгломератів, що перебувають між собою у стосунках войовничих або вороже нейтральних. У кожному такому конгломераті йдуть процеси, які сприяють набуванню спільних рис і характеристик. У цьому випадку набагато легше говорити про зібрання рухливих людських осіб, ніж про «молоде покоління» юнаків і дівчат. Довге волосся в юнаків, коротка зачіска у дівчат, більш-менш однаковий одяг, захоплення наркотиками і т. ін. — все це перетворює людей у віці від п’ятнадцяти до тридцяти-сорока років у досить однорідну субстанцію, відносно незалежну від інших громадських утворень. Невизначеність віку цілком з’ясовна. Поняття «молодь» все більше втрачає транзитність і вікову категорію, поступово знаходячи орієнтацію місця, простору, темпераменту. Молодість у сучасному сенсі не є перехідний вік до зрілості й «повноліття», у молодість вхо-

дять невідомо звідки і виходять із неї невідомо куди. Кожен вік набуває все більшої автономії. Діти ще якось пов’язані спільними іграми та заняттями, чого не можна стверджувати про людей зрілих і літніх. Дисолюція* в цьому середовищі прогресує з кожним десятиліттям: якщо слово «молодь» ще зберігає властивість до об’єднання, то «зрілість» цим похвалитися не може. У процесі дисолюції суспільство дробиться на масу дрібних або великих колективів, організацій, формацій, кожна з яких представляє більшменш надійний, більш-менш злагоджений механізм. Один із надважливих наслідків подібного процесу — зростаюча нудьга і серйозність у ставленні до життя, катастрофічна втрата елементів екстазу, імпровізації, гри. Принципова непізнаваність поступилася місцем «поки ще не пізнаному», герой поступився місцем сильному чи видатній людині, якісна відмінність — кількісній. Герої, великі митці — не якісь нетутешні, «натхненні згори» особи, а просто відмінні фахівці у своїй справі. Словом, такі ж люди, частинки співтовариства, що живуть у світі, однаковому для всіх. Горизонтальні люди в одній площині. Світ стрімко втрачає вертикальний вимір буття. Не світ взагалі, а життєвий простір білої цивілізації. Втрата вертикального виміру — цілком згубна штука. Це означає, серед іншого, стандартизацію бажань і потреб, падіння індивідуальних проблем до «загальнолюдського» рівня.

Михайло БРИНИХ

Скинь маму з поїзда

о літератури завжди туго доходить. Геть усе туго доходить. Що там за вікном? Яке тисячоліття? Не питайте про це в літератури, вона може істотно помилятися — плюс-мінус кілька століть. Література вміє жити, як галапагоська черепаха, — довго й повільно; поки вона обміркує плани на найближче майбутнє — помре три покоління хом’ячків; коли настане страшна посуха й вигорить та вимре від спраги півсвіту — в ній ще буде піввідра чистої прісної води. Але черепахам не завжди щастить. Важко бути живою консервою. Попри те, що поживність літератури та термін її придатності — поняття значно суперечливіші, ніж у випадку з черепашим м’ясом, проте хто сказав, що у словосполученні «духовний харч» смисловий наголос припадає саме на перше слово, а не на друге? Література — це товар, книжка — це стільки-то пляшок пива. Ось тези, які патетично звучать протягом останніх десятиліть од чільних захисників української культури. Ця проста, здавалося б, думка тривалий час викликала хвилі невдоволення як серед видавців, так і серед читачів. Мовляв, чим це відрізняється від торгівлі у храмах, і як можна допускати торгашів до ефірної плоті. Краще сидіти на хлібі й воді, без індустрії книговидання й без читачів, зате по вуха в кришталевій духовності. Але якщо світ хоче когось зловити — то зазвичай йому не доводиться довго бігати. Та й самі пастки цього світу змінилися. Тут навіть ярма тепер зручні, ергономічні. У сучасній українській літературі до них тільки ще починають звикати. Хвалять пружність, еластичні якості. З’являється навіть незвична легкість. Література — це товар. Отже, ярма знову набувають сенсу, якого письменницька праця була позбавлена ще років двадцять тому. Так, глобалізація — слово, в якому вчувається аромат китайської пластмаси. У цьому прагненні спільних правил гри для всього світу є щось від віри ранніх християн і щось від німецького концтабору. Щось від стадіонної поезії та від примусового лікування.

ГЛОБАЛІЗАЦІЯ ДАЛА ПРО СЕБЕ ЗНАТИ НА КНИЖКОВОМУ РИНКУ ВІТЧИЗНИ ЩЕ В ТІ БЛАГОСЛОВЕННІ ЧАСИ, КОЛИ ВІТРИ ДУХОВНОСТІ ВИМЕЛИ З КНИГАРЕНЬ УСІХ ЧИТАЧІВ

Тарас ВОЗНЯК

Глобальне та національне: проблема збереження ідентичності

ля того, щоб зрозуміти, який вплив матимуть світові глобалізаційні процеси на Україну, українську культуру та українську ідентичність, слід розвінчати кілька ілюзій, якими ми пробуємо «прикритися» від їх впливу. — ми не настільки інтегровані у світові процеси, щоб це на нас якось відчутно впливало. Напередодні світової структурної економічної кризи 2008 року тодішня прем’єр-міністр України у притаманній їй манері заявила, що криза нас не торкнеться, бо ми, мовляв, країна не настільки інтегрована у світову економічну систему. Після чого Україна, не підготувавшись до цієї ж кризи, постраждала від неї чи не найбільше в Європі. Інтегровані ж у світову економічну систему країни, як-то Польща та Ізраїль, негативного впливу кризи майже не відчули. Висновок із цієї повчальної історії дуже простий — байдуже, що ми самі думаємо про світові процеси — нам не вдасться оминути їхнього впливу — впливу як позитивного, так і негативного.

— українська культура незмінна, це раз і назавжди кодифікований канон, який єдиний і визначає нашу українськість. На щастя це не так. Канон українського змінюється, як і все у цьому світі. Навряд чи українські діячі, скажімо, часів Івана Котляревського, уявляли українськість у тих «поступових» формах, як їх бачив той самий Іван Франко. Ще поіншому окреслював українськість, скажімо, Дмитро Донцов, як би ми до самого Донцова чи його націоналістичних конструкцій ставилися. Ще інакше окреслюється українськість сьогодні — очевидно, що вона набагато ширша, ніж попередні. Отож саме окреслення, самодефініція українськості є змінною величиною. полягає у тому, що нашим засновком, коли ми думаємо про свою ідентичність і ті форми, в яких вона постає, — а це, як правило, культурні практики у найширшому сенсі слова — є переконання, що колись у якісь «давні, покриті сивиною часи» був якийсь «золотий вік» українства — і з того часу українство, його самоідентифікація, культурні практики тільки втрачається.

Фрагмент експозиції «Bottega Gallery» на ArtVilnius’14

Bottega Gallery, Катря КОТ

Україна на ArtVilnius’14 Art Vilnus 2014 — це 65 галерей з 18 країн на 12 000 квадратних метрів виставкового простору. Арт-об’єкти, відео колекції, інсталяції, подіумні дискусії, зустрічі з митцями й кураторами — це сучасне мистецтво: неочікуване, дискусійне, концептуальне, гостре й цікаве

а міжнародному форумі Україна була представлена вперше. І виконали цю місію галереї «ЦЕХ», «Я Галерея», «Bottega Gallery». Остання підготувала для «Української культури» ексклюзивний фоторепортаж — отже, інтегруємося у великий світ актуального мистецтва разом із молодими й амбітними українськими художниками, галеристами й проектами. ArtVilnius’14 — це перша європейська виставка, у фокусі якої творчість молодих і перспективних художників.

Аналогічний напрямок завжди був ключовим і в діяльності «Bottega Gallery». Окрім того, участь в масштабному міжнародному форумі — це можливість продемонструвати свої здобутки, познайомитися із досягненнями іноземних колег та обмінятися досвідом з кураторами, галеристами, арт-менеджерами, художниками всього світу. «Bottega Gallery» представила у Вільнюсі два проекти, до яких увійшли твори яскравих молодих художників, що співпрацюють з галереєю від перших днів її створення. Автори проекту

об’єдналися невипадково — їх усіх пов’язує чуттєвість і точність у трансляції актуальних тенденцій, настроїв, ідей сучасного українського простору: як мистецького, так і соціального. Роботи Марії Куліковської, Даниїла Галкіна, Степана Рябченка, Назара Білика та Павла Ковача молодшого органічно й гідно входять у контекст міжнародного арт-форуму. Особлива критична ситуація, в якій ми перебуваємо, просвічується у кожному художньому об’єкті, що робить його максимально гострим, доречним,

Проект Зінаїди Ліхачевої «Чорне намисто». Фрагмент

Марина Щербенко, кураторка «Bottega Gallery»

Проект Зінаїди Ліхачевої «Чорне намисто»

УК. 71

Веніамін КІНЧУК

Розколонізація сучасного українського кіно Сучасним українським кіно повелося називати ті маловідомі фільми, що інколи виходять у прокат і демонструються на фестивалях. Стрічки, які обговорює невелике коло фахівців і пошановувачів вітчизняного кіно. Ту верхівку айсберга, що засвідчує існування в Україні самобутнього кінематографа. Однак якщо спробувати окинути зором його увесь — оптимізм одразу розвіється. Ефіри телеканалів гнояться рекламними роликами та музичними кліпами, нескінченними серіалами та строкатими передачами. Усе це не прийнято відносити до сучасного вітчизняного кіно. Та останнє розчавлюється всім цим телепродуктом, який, на жаль, і є його обличчям. Принаймні так було до кінця минулого року…

аша кіноіндустрія є національною скоріш за своєю територіальною приналежністю. Ідейно ж вона далека від наших реалій. Адже медійний образ сучасного українця далекий від його істинного портрета. Коли у 2010 році почалася відбудова нашої кіноіндустрії, то вже серед перших стрічок, знятих на цій хвилі, був цілий ряд авторських фільмів. Багато хто тоді нарікав, що робити ставку на такі фільми неперспективно. Мовляв, кіноіндустрію можна розбудовувати лише на популяр-

ному кінематографі. На стрічках, котрі будуть успішними в прокаті та збиратимуть глядачів в кінотеатрах. Натомість, авторські фільми знімають лише для фестивалів і вкладені в них кошти практично ніколи не повернуться. Однак такий погляд був надто короткозорим. Фестивальні стрічки — це не забаганка естетів і не забавка товстосумів, які для підвищення свого іміджу вкладають кошти в арт-хаус. Останній є, перш за все, лабораторією ідей, котрі за чотири-п’ять років можна зустріти в масовому

не перший випадок часів Незалежності, коли наша реальність відображалася у прокатному кіно такою, якою вона є насправді. На контрасті з лакованою телеверсією нашої дійсності «Мудаки» багато в чому шокували. Відтоді не стало зніматися менше російських серіалів. І експансія нашого південно-східного сусіда у вітчизняну культуру жодним чином не послабилася. Проте наша кіноіндустрія тоді, по суті, вперше запропонувала у відповідь щось самобутнє. Протягом 2010–2013 років, коли з держбюджету регулярно виділялися немалі кошти на розбудову кіноіндустрії, щорічно виходило в середньому по дюжині повнометражних ігрових

ПОКАЗ ТВОРІВ ОЛЕКСАНДРА ДОВЖЕНКА, ПЕТРА ЧАРДИНІНА ТА ІНШИХ СТАРИХ МАЙСТРІВ ВПИСУЄ УКРАЇНСЬКЕ КІНО В ГЛОБАЛЬНИЙ КОНТЕКСТ НЕ ЯК ВИПАДКОВЕ ЯВИЩЕ, А ЯК БАГАТОРІЧНУ КІНЕМАТОГРАФІЧНУ ТРАДИЦІЮ, ЯКА В РІЗНІ РОКИ СЛАВИЛАСЯ СВОЇМИ ЗДОБУТКАМИ

фільмів та кілька десятків короткометражок. На жаль, серед них не було сильних мейнстрімівських картин, які б склали достойну конкуренцію зарубіжним фільмам у прокаті. Спроби режисера Любомира Левицького — «Ломбард» (2013), «Тіні незабутих предків» (2013), вищезгаданого Хорунжого — «Синевир» (2013), продюсера Дмитра Бєлінського — «Микита Ко-

З проекту «Вавилон 13»

Поки що закордонне сприяння українському кіно проявляється в окремих випадках. Останнім таким прикладом на сьогодні стала документалка Сергія Лозниці «Майдан», яка частково фінансувалася Нідерландами. «В Україні виросло ціле покоління авторів, котрі знімали й знімають незалежне кіно. Всупереч усьому вони знайшли свого глядача. Режисери мого покоління вже дуже добре володіють професією. Довгий час вважалося, що знімати про Україну або не модно, або просто нікому не цікаво. Проте сьогодні назріла енергія висловлення — з’явився глядач, котрому такі фільми дійсно необхідні. Мені здається, справи в українському кіно підуть на краще», — оцінює ситуацію Олесь Санін. Саме незалежні фільми, що розповсюджуються через Інтернет, сьогодні стали обличчям вітчизняного кінематографа. Вони і впишуть Україну в глобальний кінематографічний контекст. Чи буде таке кіно користуватися успіхом поряд із фестивальними стрічками чи великобюджетними блокбастерами? Покаже час. Однак оптимізму додає той факт, що сьогодні голлівудські продюсери виводять у тренд незалежне кіно. Адже пересічний глядач перестав ходити в кінотеатри, надаючи перевагу домашньому перегляду фільмів. Затягнути його назад в кінотеатри не вдається навіть на приправлені 3D ефектами велико бюджетні блокбастери. Що ж, можливо, на хвилі цієї тенденції, підвищиться інтерес і до вітчизняних фільмів. Першою ластівкою нового незалежного і в технічному, і в ідейному плані кіно став проект «Вавілон 13». В його рамках знімаються документальні стрічки про актуальні події і макси-

Враховуючи те, що наша кіноіндустрія просто не розрахована на самостійне існування — рятівним може стати налагодження зв’язків із зарубіжними (не пострадянськими) кіноіндустріями. Наприклад, результатом налагодження кінематографічної співпраці з Францією, Вірменією та Грузією стала поява фільму «Параджанов» (2013) Олени Фетісової та Сержа Аведікяна. А копродукція з Німеччиною, Сербією та Чорногорією вилилася у стрічку Дарії Онищенко «Істальгія» (2012). На щастя, перелік таких фільмів можна продовжувати. Якщо порівнювати між собою українські стрічки, що були зняті за сприянням Росії та європейських країн — одразу кидається у вічі те, що в перших стерті будь-які прояви українського навмисно, а в других — навпаки. Однією з райдужних перспектив для вітчизняної кінематографії може стати потрапляння під крило якоїсь розвинутої кіноіндустрії. Наприклад, Франція протягом багатьох років розвиває далекосхідний кінематограф, як-то Тайваню чи Філіппін. А Канада активно підтримує зйомки фільмів в Африці.

САМЕ НЕЗАЛЕЖНІ ФІЛЬМИ, ЩО РОЗПОВСЮДЖУЮТЬСЯ ЧЕРЕЗ ІНТЕРНЕТ, СЬОГОДНІ СТАЛИ ОБЛИЧЧЯМ ВІТЧИЗНЯНОГО КІНЕМАТОГРАФА. ВОНИ І ВПИШУТЬ УКРАЇНУ В ГЛОБАЛЬНИЙ КІНЕМАТОГРАФІЧНИЙ КОНТЕКСТ мально точно відображається наша дійсність. Символічним є той факт, що куратором та головним натхненником цього проекту став Володимир Тихий, який свого часу зібрав молодих кінематографістів для зйомок альманаху «Мудаки». Останній поклав початок виходу України зі статусу кінематографічної колонії Росії. А «Вавілон 13» не тільки завершив цей процес, але й окреслив новий шлях розвитку вітчизняного кіно. Тож слідкуйте за його творчістю — Тихий не збреше… УК. 77

Антон ФІЛАТОВ

П’ЯТИЙ КРОК

Одеського кінофестивалю

З 11 до 19 липня столицею якщо не європейського, то принаймні східноєвропейського кінематографа, стане Південна Пальміра. Одеський міжнародний кінофестиваль (ОМКФ), який проходитиме там вже вп’яте, збере майже сотню фільмів. Кращі з них боротимуться за «Золотого Дюка» — Гран-прі кінофоруму. Щоб передивитися всі 12 фільмів, які складатимуть основний конкурс цьогорічного ОМКФ, його арт-директору Аліку Шпилюку вистачить усього півтора дня. Адже він дивиться по вісім стрічок щодня. Йому довелося об’їздити десятки кінофорумів та просидіти не одну ніч перед екраном, аби обрати з тисяч поданих на ОМКФ стрічок такі, що дійсно варті уваги. Про те, заради яких фільмів треба їхати в Одесу та яких, на жаль, не вистачає у програмі кінофесту, ми й поспілкувалися з Аліком Шпилюком

УК. У міжнародному конкурсі ОМКФ пред-

ставлені кращі дебюти Каннського та Берлінського кінофестивалів, призери кінофоруму в Локарно та «Кінотавра», переможці Берлінале та Трайбека тощо. Складається враження, що в цій програмі ви зіштовхуєте між собою фільми з різних престижних кінофорумів… Таку ціль ми перед собою не ставили. Коли ми обирали фільми, то виходили, перш за все, з якості самих фільмів й обирали стрічки, які нам подобалися. Проте часто вони отримували призи на кінофестивалях. Інколи ми обирали картини в конкурс ще до того, як вони отримували відзнаки. Так, наприклад, трапилося з грузинською стрічкою Левана Когуашвілі «Побачення всліпу», яку ми відібрали ще в жовтні. А після цього вона почала отримувати найріз-

номанітніші призи. Подібна історія і з картиною Ганни Мелікян «Зірка», яку ми відібрали перед тим, як вона була відзначена двома призами на «Кінотаврі». УК. Минулого року стрічку «Географ глобус

пропив» ви також відібрали до того, як вона була показана на «Кінотаврі». Згодом на цьому кінофорумі фільм отримав головний приз. А в результаті ще й здобув дві основні нагороди ОМКФ-2013. Так! Крім того під час відбору цілий ряд фільмів ми знаходимо не на фестивалях, а отримуємо їх персонально від авторів. Наприклад, таким чином до нас потрапила американська стрічка Брайана Різберга «Великі важливі речі», що буде показуватися в основному конкурсі. До речі, це буде світова прем’єра.

Ігор Гирич. Київ XIX–XXI ст. Путівник

е не зовсім звичний путівник. У ньому автор розповідає не лише про споруди Києва, але й про людей, які в ньому жили, творили, бували. Місто змінюється. На жаль, не завжди у кращий бік. Зникають один за одним будинки, в яких колись вирувало життя небуденних людей. Путівник дає можливість зазирнути в минулий час, побачити тих людей, якими по праву можуть пишатися нащадки. Автор путівника поведе вас Старим містом, Подолом, Хрещатиком, Липками і Печерськом. Ви побачите найголовніші об’єкти екскурсійної мандрівки та дізнаєтесь про людей, які тут колись мешкали, їхній внесок в історію міста і нашої країни. Будівля — не лише камінь, мистецьки складений

Д И В Е НОВ

архітекторами і будівельниками. Це передусім осередки, де творили літератори, художники, вчені, де жили і збиралися громадські і культурні діячі, які залишили свій слід в історії. Місто вже за самою своєю природою, як правило, поліетнічне і мультикультурне утворення. Багатокультурним був і Кив. Спочатку давньоруським, згодом староукраїнським — магдебурзьким, потім переважно польським, нарешті російськокультурним. У Києві мешкали й представники інших етносів: євреї і німці. Та українська стихія завжди накладала на місто свій незнищенний відбиток. У поданій візії міста над Дніпром представлене саме українське обличчя поліса.

! Я Н АН

«Путівник. Київ XIX–XXI ст.» створений для самостійного ознайомлення з пам’ятками міста. Розповідь структурована за маршрутами екскурсій. Історична територія Києва поділена на сім маршрутів. Чотири — у Старому місті, три — на Подолі, Липках і Печерську. Ця книжка стане у пригоді всім тим, хто захоче більше дізнатися про українське і відомих українців в Києві в ХІХ– ХХІ століттях. Книжку можна придбати у видавництві вул. Васильківська, 1 (поряд з М «Голосіївська») Довідки за тел.: (044) 498-23-64; (050) 310-56-63 УК.

Катерина Білокур. Букет квітів. 1960. Полотно, олія

Катерина Білокур. Привіт врожаю. 1946. Полотно, олія

Катерина Білокур. Колгоспне поле. 1948–1949. Полотно, олія

Катерина Білокур. Квіти за тином. 1935. Полотно, олія