«Пам`ятки України» by Національне газетно-журнальне видавництво

№4

КВІТЕНЬ 2012 Місто ЧОРТКІВ Подорож по УДАЮ

«ШОКОЛАДНИЙ БУДИНОК» у Києві

Плафон кімнати в особняку С. Могильовцева («Шоколадний будиночок»). Сучасне фото. Надано дитячою картинною галереєю

КОНКУРС! Редакція журналу «Пам’ятки України: історія та культура» запрошує своїх читачів, аматорів краєзнавства та історичної реконструкції взяти УЧАСТЬ У ПІДГОТОВЦІ СПЕЦІАЛЬНОГО ВИПУСКУ ЖУРНАЛУ

Журнал «ПУ» планує в листопаді 2012 р. видати спеціальний випуск, присвячений пам’яткам архітектури, історії та мистецтва місцевого значення, відомості про які або неповні, або зовсім відсутні в офіційних державних реєстрах з охорони пам’яток. Багато таких об’єктів досі лишаються поза увагою держави, фахівців, аматорів-пам’яткоохоронців. Краєзнавці села чи містечка зберігають чимало цінної інформації, відстежують ситуацію щодо збереження пам’яток минулого, мають свої цікаві пропозиції. Напишіть нам про таку пам’ятку, додайте фото – і про неї дізнається вся країна. Нас цікавлять також матеріали з історичної реконструкції: відновлення забутих ремесел, побуту, одягу; історичні мандрівки місцями колишніх баталій і походів; інформації про визначні події, звичаї вашої місцевості, забуті чи маловідомі широкому загалові українців. Про всі надіслані нам матеріали та їх авторів ми будемо інформувати в газеті «Культура і життя» та журналі «Пам’ятки України». Авторами дописів можуть бути як окремі особи, так і групи дослідників, наприклад клас чи крає знавчий гурток. Три кращі роботи буде відзначено спеціальними нагородами. Автори матеріалів, надрукованих у спецвипуску «ПУ», отримають його примірник і передплату на журнал.

Матеріали (текст, фото та стислу інформацію про авторів) можна надсилати поштою на адресу: ДП «Національне газетно-журнальне видавництво» (на конкурс журналу «Пам’ятки України»), вул. Васильківська,1, м. Київ, 01034 або на електронну адресу: nvu.kultura.sale@gmail.com На всі ваші запитання ми відповімо за телефонами: (044) 498 23 64, (050) 310 56 63.

2012, КВІТЕНЬ

№ 4 (174)

ЗМІСТ НОМЕРА Науково-популярний ілюстрований журнал Видається із 1969 року

МИСТЕЦЬКІ ЦІННОСТІ

ЗАСНОВНИК Міністерство культури України

2 Інтер’єри «Шоколадного будиночка»: нові знахідки і атрибуції Олена МОКРОУСОВА

ВИДАВЕЦЬ ДП «Національне газетно-журнальне видавництво»

ВІДНОВА

ВИДАВНИЧА РАДА Олеся Білаш, Віктор Пасак, Максим Бударін, Віктор Вечерський, Олена Воронько, Ольга Дарибогова, Оксана Іонова, Лариса Лебедівна, Іван Мечков, Лариса Нікіфоренко, Олена Чередниченко, Михайло Швед, Ігор Гирич, Людмила Гнатюк, Ольга Голинська, Алла Підлужна, Наталя Потушняк

16 Козацький хрест на могилі І. Джиджори в Голгочах Володимир ПРИШЛЯК

КУЛЬТУРОЛОГІЧНІ СТУДІЇ

РЕДКОЛЕГІЯ

ПОДОРОЖНІ НОТАТКИ

Віктор Акуленко Володимир Александрович Сергій Білокінь Леся Богослов Геннадій Боряк Ігор Гирич Андрій Ґречило Іван Дзюба Антоніна Жихорська Леонід Залізняк Віра Карпенко Сергій Кот Надія Нікітенко Ярослава Павличко Леонід Прибєга Дмитро Степовик Олександр Федорук Публікуючи проблемні матеріали, редакція, окрім спеціально обумовлених випадків, подає лише авторський погляд. Передрук і відтворення текстових та ілюстративних матеріалів «Пам’яток України» – тільки з письмового дозволу редакції.

20 Видавнича діяльність товариства «Друкарь» Сергій БІЛОКІНЬ

38 Місто з чортовою назвою Андрій БОНДАРЕНКО

ІСТОРИЧНА РЕКОНСТРУКЦІЯ

50 На човнах по Удаю Святослав СИЧЕВСЬКИЙ

ФІЛАТЕЛІЯ

56 Храми України в дзеркалі філателії Любомир ПИРІГ

МИСТЕЦЬКІ ЦІННОСТІ

Олена МОКРОУСОВА Особняк С. Могильовцева. Фасад з вул. П. Орлика. Фрагмент. 2008 р. Фото С. Марченка

ІНТЕР’ЄРИ

«ШОКОЛАДНОГО БУДИНОЧКА»: нові знахідки і атрибуції

Вітраж кімнати в стилі модерн. 1982 р. Надано дитячою картинною галереєю, яка розміщується у «Шоколадному будинку»

и звертали ви коли-небудь увагу, що в численних публікаціях з історії та архітектури Києва трапляється дуже мало історичних фотографій інтер’єрів? Особливо це стосується інтер’єрів житла. Є проектні креслення, плани ділянок, на яких вони побудовані, і планування квартир, інколи – фотографії фасадів. В архівах можна знайти докладні відомості про те, хто, коли й за скільки купив будинок, його технічний опис з переліком приміщень та їх орендарів. Інколи ми навіть знаємо, яка кількість того чи іншого матеріалу пішла на будівництво. А от який вигляд мали ці особняки або квартири у багатоповерхових будинках у ті щасливі часи, коли ще не були комунальними або «євровідремонтованими», ми уявляємо, скоріше, за світлинами московських, петербурзьких чи інших закордонних будинків. Стара ж іконографія київських інтер’єрів надзвичайно обмежена. Збереглися фотографії окремих громадських споруд, наприклад, банку на вул. Інститутській, 9, Університету св. Володимира, деяких гімназій, церков, Педагогічного музею на вул. Володимирська, 57 тощо. Але серед житлової архітектури можна назвати лише Маріїнський палац та кілька особняків: родини підприємців і меценатів Терещенків-Ханенків (вул. Терещенківська, 9, 17, б-р Т. Шевченка, 12), дворянина М. Ковалевського (вул. Шовковична, 15/1), архітектора Г. Шлейфера (вул. Інститутська, 13 (будинок не зберігся), підприємця барона Р. Штейнгеля (вул. Воровського, 27). Слід відмітити, що уявлення про історичний вигляд цих осель у ХІХ – на початку ХХ століття ми маємо завдяки тому, що в архівах і музеях майже дивом збереглися родинні фонди та колекції, що містять фото будинків. Наскільки нам відомо, ніяких книжок, альбомів чи листівок з фотографіями приватного житла не друкувалося. Самі ж домовласники інколи замовляли для себе фотоальбоми, що зберігали у родинах і демонстрували друзям, гостям. Більшість таких приватних альбомів опинилася, вочевидь,

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

Особняк С. Могильовцева. Фасад з вул. П. Орлика. 2008 р. Фото С. Марченка

на еміграції разом з їхніми господарями. Або просто була зметена вітрами історичних трагедій. Поодинокі ж сімейні фото, зроблені не у фотоательє, як тоді велося, а у власних домівках, вихоплюють хіба що фрагменти кімнат та меблів. А різноманітні фотографії у тодішніх газетах фіксують інший бік – громадське життя, що відбувалося у парадних залах цивільних будинків. Деякі фотографії інтер’єрів були зроблені у 1930-х роках, коли особняки вже не були елітним житлом. Їх займали різноманітні радянські установи, які ще не встигли зруйнувати колишню панську пишноту. Але й таких прикладів назбирається небагато. Отже, серед сотні київських особняків ми маємо зображення менше десятка інтер’єрів. І це не рахуючи тисячі прибуткових будинків, які часто також оформлювали дорого й пишно. Виняток – прибутковий будинок архітектора В. Городецького («Будинок з химерами», вул. Банкова, 10), чиї найвищого ступеня оригінальні фото потрапили на сторінки журналу «Строитель». До речі, це був узагалі єдиний приклад оприлюднення для широкого загалу приватних київських інтер’єрів – Київ не мав власного спеціалізованого архітектурно-будівельного видання, а на шпальти столичних журналів потрапляв зрідка. Сподіваємося, тепер читачам стане зрозумілішим хвилювання, що охопило автора після отримання однієї дивної архівної справи у березні 2010 року. Багато років працюючи з фондом архітектора Павла Альошина, автор, крім вивчення київських об’єктів, досліджувала єдину споруду,

зведену Альошиним у Петербурзі, на вулиці Миколаївській, 72. Вона будувалася для Торгово-промислового товариства Ф.Г. Бажанова і А.П. Чувалдіної у 1906–1910 роках. Лицьову частину розвинутого в глибину двору комплексу займали шикарні апартаменти Феофіла Бажанова. Отже, одного дня й було замовлено справу з фотографіями інтер’єрів цього петербурзького будинку1. Але з першого ж погляду, ще у читальному залі архіву-музею літератури і мистецтва, вони здалися невловимо знайомими. Особливо кімната в стилі «рюс», стіни і стеля якої пишно декоровані ліпленням. Цей інтер’єр був напрочуд схожим на оформлення особняка Семена Могильовцева у Києві на вул. Шовковичній, 17 – знаменитого «Шоколадного будиночка» (побудований у 1899–1900 рр.)2. Побачивши знайомі мотиви, майнула дивна думка: «Невже П. Альошин, надихнувшись інтер’єрами київського особняка, повторив їх і в Петербурзі?». На це наштовхнули також і мальовничі сюжетні панно. А будинок Бажанова якраз знаменитий «Богатирським фризом» пензля М.К. Реріха – циклом з восьми полотен на теми ро-

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

Живописні панно в кабінеті С. Могильовцева. 1934 р.

Колишній «русский зал» до реставрації. 1990 р. Фото О. Гончара «Русский зал» після реставрації. 2008 р. Фото С. Марченка

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

Живописні панно в кабінеті С. Могильовцева. Фото з фондів Національного художнього музею. 2009 р. Надано дитячою картинною галереєю

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

ВІДНОВА

Володимир ПРИШЛЯК

Новий козацький хрест на могилі І. Джиджори в с. Голгочах. 24 серпня 2010 р.

КОЗАЦЬКИЙ ХРЕСТ

на могилі Івана Джиджори в Голгочах

Іван Джиджора

серпня 2010 року, в День Незалежності, в селі Голгочах Підгаєцького району Тернопільської області відбулося відкриття та освячення козацького хреста на вдруге відновленій могилі українського історика, улюбленого учня Михайла Грушевського Івана Джиджори (1880–1919)1. Іван Джиджора, якого пізніше професор М. Грушевський називав не інакше як «мій ученик і приятель», народився 9 лютого 1880 року в с. Заставцях Підгаєцького повіту (нині – Монастириський р-н Тернопільської обл.) у селянській родині Миколи й Павлини Джиджор. Тимотей Бордуляк, який тримав парафію у сусідньому селі Голгочах і вчителював тоді там і в Заставцях, помітив здібності й потяг до знань у хлопця, що добре вчився в місцевого дяка й навіть згодом допомагав йому на крилосі під час служб у заставецькій церкві Різдва Пресвятої Богородиці. Батьки та сільська громада з ініціативи пароха й письменникапочатківця відрекомендувала Івана в 1895 році до школи отців василіян, на базі якої якраз тоді постала Бучацька державна гімназія. Блискуче (з відзнакою) закінчивши гімназію, у 1902 році з невеличкою стипендією від міста Бучача Іван Джиджора записався на зимове півріччя 1902/03 навчального року в історичну групу філософського факультету Львівського університету. Самостійні наукові студії розпочав у семінарі М. Грушевського «Історичні вправи». Про темперамент І. Джиджори замолоду згадував безпосередній учасник семінару Іван Крип’якевич, який занотував, що серед товаришів-студентів «найбільш імпульсивним був Джиджора, що студіював історію Гетьманщини», а також, що «з молодих дуже живо і з жаром реферував Джиджора свої статті про економічні відносини Гетьманщини»2 . Коло його зацікавлень замикалося на конкретному хронологіч-

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

ВІДНОВА

ному відтинку: «Часи між Мазепою й Розумовським – перший ліквідаційний період, розділений короткою передишкою часів Апостола»3. Праця І. Джиджори як експедиційного археографа від НТШ в харківських та київських архівах розпочалася фактично з серпня 1905 року. 1908 та 1910 року він здійснив дві археографічні подорожі до архівів та бібліотек Москви. Головна праця «Економічна політика російського правительства супроти України в 1710–1730 рр.» була захищена у Львівському університеті у грудні 1912 року як докторська дисертація, а перед тим надрукована у чотирьох томах «Записок НТШ» за 1910–1911 роки. Наприкінці грудня 1909 року на засіданні Археографічної комісії НТШ у Львові М. Грушевський повідомив, що до серійного випуску «Жерел до історії України-Руси» І. Джиджора поряд з іншими «приготовляють до друку збірки матеріялів». Підбиваючи підсумки наукової діяльності за 1912 рік, НТШ відзначало, що «Др. Іван Джиджора виготовив до друку збірку матеріялів до історії гетьманства Апостола» 4. Відомо, що свою збірку «Актів до історії гетьманського правління 1727–1734 рр.» молодий доктор навіть представив 13 лютого 1913 року на засіданні Історично-філософічної секції НТШ5. За змістом вона складалася з двох частин: першу частину становили документи, що стосувалися становища козацького Гетьманату як автономної одиниці Російської імперії (особливо у 1728 році до видання «Рішительних пунктів» та відразу після смерті гетьмана Д. Апостола у 1734 році); друга ж обіймала документи з історії внутрішнього життя козацької автономії. Її назавжди загублені сліди (як здавалося!) пощастило відшукати у НТШівському фонді львівського архіву щойно у грудні 2007 року. Родинне життя тісно поєдналося з Голгочами – сусіднім із родимими Заставцями селом, яке йому з дитинства завжди дуже подобалося. Саме тут 7 листопада 1909 року у церкві cв. Косми і Дем’яна він взяв шлюб з донькою міс-

цевого священика Івана Навроцького Наталею 6 . Пізніше у них народилося двоє дітей – Лідія (1910) і Анатолій (1912), про подальшу долю яких стало відомо лише зараз, власне, завдяки цій урочистій події. Перша світова війна застала І. Джиджору в рідних селах, де він, вільно володіючи російською мовою, усіма силами намагався захистити односельців від нещасть воєнного часу: арештів, заслань, грабунків і реквізицій з боку російської військової влади. Після проголошення ЗУНР, в умовах українсько-польської війни 1918–1919 років І. Джиджору було призначено військовим комендантом Рави-Руської 7. Син Андрія Чайковського Микола (згодом відомий математик) згадував про «нашого коменданта міста, д-ра Івана Джиджору, історика, члена НТШ, у чині четаря (лейтенанта)» і його рішучість під час вимушеної евакуації під натиском поляків на Равському фронті, коли він, погрожуючи револьвером Панькевичу – начальникові податкового уряду міста, домігся відправки всіх грошей із Рави-Руської наприкінці листопада 1918 року 8 . Однак давня спадкова хвороба легенів змусила

Сучасний вигляд с. Голгоча

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

КУЛЬТУРОЛОГІЧНІ СТУДІЇ

Сергій БІЛОКІНЬ

Федір Людвігович Ернст. 1920-ті роки. Одержано після смерті Т. Ернст

Видавнича діяльність

ТОВАРИСТВА «ДРУКАРЬ»

Закінчення. Початок у № 1, 2012

Павло Іванович Зайцев. Світлина, подарована 4 листопада 1942 року, Вірі Павлівні Лінкевич

Уточнення. У № 1, 2012 слід читати: на с. 29, права колонка, 18 рядок зверху – … «есефство»; на с. 47 у підписі до фото – …Ніна Сергіївна Селівачова (Нікольська).

ро видання нового часопису повідомив журнал «Книгарь». У червневому десятому числі з’явилась оповістка: «Т‑во “Друкар” роспочинає видання великого двохмісяшного історичного часопису “Наше минуле” під ред. П. Зайцева. Кожна книжка матиме біля 10-15 арк. друку. Обкладинка роботи відомого маляра Нарбута»58 . Якщо сказати точно, Г. Нарбут виконав обкладинку 26 травня 1918 року. У листі до Дмитра Багалія від 6 серпня 1918 року редактор журналу, а це був Павло Зайцев, чітко визначив його характер: «Журнал наш – “середнє арифметичне” між “Київською Старовиною” і рос[ійським] “Голосом Минувшаго”. Співробітниками будуть всі наші історики і історики літератури і мистецтв. [...] Секретарем редакції – В[адим] Льв[ович] Модзалевський. Я – ініціятор і редактор»59. Справді, серед авторів знаходимо ймення Д. Багалія і В. Данилевича, Ф. Ернста й М. Могилянського, В. Модзалевського та Д. Овсянико-Куликівського, М. Плевака та В. Романовського, О. Сластіона й К. Широцького, Д. Щербаківського та В. Щербини. У листі до автора від 27 січня 1971 року В. Романовський, можливо, з огляду на кон’юнктуру, надиктував своїй лаборантці: «Вообще левобережные украинцы моего времени отличались от общего направления в политике своей связью с русской культурой. В этом было их собственное направление, отличное от теории Грушевского. Журнал “Наше минуле” и был основан как противовес изданиям Грушевского» 60. Вихід кожного з трьох чисел журналу за 1918 рік 61 і здвоєного 1-2 числа за 1919 рік 62 співробітники відзначали урочисто й весело. Ф. Ернст схарактеризував вихід журналу надзвичайно докладно: «Молоді українські сили – історики, літерати, дослідники мистецтва, художники – що й нині в більшій своїй частині працюють у Київі – частенько збиралися тоді в гостиннім

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

Межигір’я. 23 вересня 1928 року. З правого боку четвертий Василь Базилевич, сьомий (у брилі) Федір Ернст. Надіслано мені за заповітом Тамари Львівни Ернст після її смерті (1968 р.)

будиночку на Георгіївськім заулкові. Вони й склали редакційну сім’ю допіру заснованого історично-літературного журналу “Наше Минуле”». «Друкарь» сподівався видати й Нарбутівську абетку, і низку монографій про пам’ятки української культури, і монографію про самого Нарбута, і ілюстровані видання класиків та нових поетів, і Софійський собор, і український портрет. Збиралися завсіди у Нарбута з Модзалевським63. З нагоди виходу кожного нового числа «Нашого минулого» влаштовувалося цілий «пир горой». «З ясно-синіх стін Нарбутової майстерні та сірих з чорним столового покою дивляться десятки старовинних портретів зі збірки Модзалевського, і якийсь дивний nature morte з поличкою книжок, народні килими, Нарбутові сильвети, мініятюри й під стіною – рідкосна (sic) гарнітура карельської берези (грубо кажучи, жовтого кольору. – С.Б.) з колосальної довжини канапою (нині зберігається в Художньому музеї. – С.Б.). На столі – гутного скла ведмедики, барильця, штофи, кухлики, старий межигірський посуд, «міклашон» – ні одної нової посудини. І хто-ж з учасників цих зборів забуде радісне обличчя, широку усмішку “Нарбутенка” чи “Нарбутяки”, що завсіди був душею усього товариства?» «В день народження першого числа “Нашого Минулого” він змалював у людський зріст сильветні портрети Модзалевського (“Мозоліна”), що з першим примірником журналу підбігає до такого-ж колосального П.І. Зайцева (редактора, “Зайця”)64. Вгорі напис – “Нарешті”. А після свята вмістив у щоденнику гуртка – “Діаріуші”65 – два малюнки, де в очах підпилої братії постаті членів редакції покосились, а потім уп’ятерились, літери поскакали хто куди, і лише козак з обкладинки та зелена пляшка, нахилившись, уперто лізуть у вічі»66. Прикметно, що Федір Людвігович вирішив оповісти про Нарбутові домашні справи й приватні забави саме у зв’язку з «Друкарем».

У літньому числі «Книгаря» за липеньсерпень 1919 року його молодий редактор Микола Зеров зробив огляд першого річника «Нашого минулого». У свої недавні студентські часи, оминаючи Мітрофана Вікторовича Довнара-Запольського, котрий саджав своїх студентів за нудні переписні та писцеві книжки, Зеров вирішив зайнятись українською історіографією і взяв у приват-доцента Василя Юхимовича Данилевича тему про Літопис Грабянки, яку і опрацьовував протягом двох років (1913–1914)67. Тож пройшовши добру історичну школу, Зеров легко узагальнив досвід нового часопису: «Третьою книжкою, що з деяким запізненням появилась на світ в квітні ц.р., – так розпочав він свій огляд, – “Наше Минуле” закінчило перший рік свого існування. Час невеликий, недовгий, але внутрішня фізіономія журналу протягом цих кількох місяців позначилася виразно й яскраво». «Поперед усього це є орган “популяр но-науковий” – так принаймні з’ясовує його завдання редакційна передмова до першої книжки; по друге – орган, присвячений освітленню “невпинної боротьби українського народу за свої політичні права та одвічні – демократичні ідеали”, призначений показувати “своєрідність народних традицій в письменстві, культурі й мистецтві”. Отже три сфери національного життя, в їх історичному розвитку, при-

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

ПОДОРОЖНІ НОТАТКИ

Андрій БОНДАРЕНКО

МІСТО П

оділля – терен на кордоні цивілізованої Європи з Диким Полем – потребувало надзвичайного захисту від постійної загрози зі Сходу та Півдня. Для охорони своїх володінь від татар і турків польська шляхта у XIV–XV століттях почала активну розбудову укріплених міст на Західному Поділлі, кожне з яких мало свій замок. З багаточисельних подільських укріплень найбільша частина замків збереглася на території сучасної Тернопільської області – понад тридцять. Замок у Чорткові – далеко не найзнаменитіший, та й не найпривабливіший. Але саме місто, що має майже 600-річну історію, безумовно, можна назвати одним з найцікавіших на Тернопіллі для туриста. Історія Чорткова почалася на зламі XIV і XV століть, коли місцевість під назвою Чартковіце було вперше згадане на картах періоду правління польського короля Владислава ІІ Ягайла (1351–1434). Ця перша згадка про поселення да-

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

Замкові мури

з чортовою назвою тується 1427 роком. На той час Чартковіце належало Яну Прадонтичу, який отримав його від короля Ягайла в довічне користування за перемогу у Грюнвальдській битві 1410 року. Сучасна назва містечка з’явилася майже через століття, коли його власником став Юрій (Єжи) Чартковський – нащадок Прадонтичів1. Для початку розглянемо назву міста, яка й досі лякає багатьох, у тому числі й мешканців Чорткова. Кілька років тому останні вже виходили з ініціативою перейменувати своє місто на більш благозвучне «Богородичне», але справа не зрушилася з місця. Та й змінювати історичне найменування навряд чи доцільно: «диявольська» назва сповна компенсується величезною кількістю храмів різних конфесій. Тільки тих, що мають вік понад 100 років, у Чорткові 8. А ще декілька звели вже в часи Незалежності. Та й цього чортківцям, виявляється, замало: будівництво церков у місті триває. А під час недільних служб усе місто спочатку

наповнюється церковними передзвонами, а затим – з усіх храмів Чорткова за допомогою гучномовців лунає недільна проповідь. Людей у цей час на вулицях міста майже не зустрінеш: напевно, жодний мешканець Чорткова не обминає богослужіння. Ми вже знаємо, що місто отримало назву від Юрія Чартковського, який походив з містечка Чартек, що в Серадзькому воєводстві. До наших днів збереглися дві легенди щодо походження топоніма. Перша оповідає, що місто на березі Серету заклав селянин Кирило Чорний з містечка Улашківці, що поблизу Чорткова. Прізвище «Чорний» він отримав через те, що його рідні Улашківці лежали на так звано-

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

ІСТОРИЧНА РЕКОНСТРУКЦІЯ

Святослав СИЧЕВСЬКИЙ

На човнах

ПО УДАЮ

Козацька флотилія пришвартувалась до берега річки Удай

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

Фото Дмитра Гладкого та Дмитра Каднічанського

дея річкового походу на старовинних човнах виникла ще два роки тому. Історична реконструкція XVII століття, яка поєднала наш невеликий колектив однодумців, вимагала нових висот та вражень, до яких можна сягнути, не тупцюючи на місці. Одного засніженого дня в мальовничому куточку Чернігівщини ми придбали справжні човни-моноксили з червоної верби, роботи єдиних майстрів, які ще володіли секретом їх виготовлення із суцільного стовбура дерева. На Чернігівщині ще збереглися ці старовинні технології. Ми ретельно попрацювали з човнами, привели до ладу, підготували до річкового походу. Провели тестові плавання, проаналізували характеристики та можливості цих річкових човнів. І ось ми – клуб історичної реконструкції «Курінь печерської сотні Опанаса Предримирського Київського реєстрового козацького полку» та представники позаклубного проекту «Січове товариство» запланували провести історичний похід у форматі, який вже давно склався у світовому русі «живої історії» (living history), головним завданням якого є пізнання минулого своєї країни через особисті враження. На зроблених за старовинною технологією човнах1, без використання сучасних речей та предметів побуту, група вирішила сплавитися в «уходницький похід». І цей задум було здійснено. Впродовж п’яти днів учасники походу поринали у справжнє козацьке життя XVII століття, пройшли сплавом по річці Удай, що тече на Лубенщині. Ночували в умовах наближених до тих, що й козаки у походах, добували вогонь тільки за допомогою кресала та трута, готували похідну їжу, яку споживали наші предки, відмовилися від усіх сучасних предметів та комфорту заради справжнього занурення в українську козаччину. Цей історичний експеримент допоміг не тільки відчути як жили запорожці, але й дав відпові-

ІСТОРИЧНА РЕКОНСТРУКЦІЯ

Козацька флотилія пливе на човнах-однодревках по Удаю. Човен-однодревка (сосна), знайдений під час розкопок місця битви під Берестечком. Рис. з кн.: Свєшніков І.К. Битва під Берестечком. – Львів, 1993.

Фото Дмитра Гладкого та Дмитра Каднічанського

Човен та весло з експозиції Національного історикомеморіального заповідника «Поле Берестецької битви»

ді на певні історичні запитання – яким був похідний побут, як наші пращури виживали у світі природи, чи зручними були тогочасний одяг та спорядження, чи відповідає старовинна похідна кухня можливим фізичним навантаженням і наскільки все це могло впливати на швидкість руху ватаг та на їх робочі та бойові якості, які можливості у річкових човнів. Висновки, отримані історичними реконструкторами в цьому поході, допомогли краще зрозуміти певні маловідомі аспекти історії. У нас було три човни-моноксили. Спочатку ми планували невеликий похід на чотири-п’ять чоловік. Але з часом більше реконструкторів вирішило приєднатися до цього задуму. Перед нами постала дилема: або покинути своїх товаришів, або шукати нові однодревки. Оскільки залиша-

ти товаришів це не по-козацьки, то вирішено було сконцентруватися на другому варіанті. На жаль, знайти ще човнів-мо ноксилів нам не вдалося… І тут нам на допомогу прийшов Центр народознавства «Козак Мамай» (Музей «Мамаєва Слобода»). Директор музею Костянтин Володимирович Олійник, зацікавлений у тому, щоб захід пройшов якнайкраще, надав нам три човни архаїчного типу. Це був ще один моноксил та два традиційні дощаті човни з пласким дном, які теж мають дуже давнє походження2 . Тепер ми могли взяти в похід усіх бажаючих од-

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

ФІЛАТЕЛІЯ

Любомир ПИРІГ

Понад 70 років з філателією

инуло понад 70 років, як я захопився колекціонуванням (від лат. – collectio – збирання). Спочатку збирав різні ґудзики, листочки дерев (засушував між сторінками книжок, зошитів). Хто надихнув мене на таке захоплення, не пам’ятаю. Чи не є колекціонування-збирання проявом інстинкту самозбереження? Усім біологічним істотам притаманне збирання, нагромадження більше необхідного, насамперед продуктів харчування, потрібних для збереження й підтримки життя. У людини, як соціальної істоти, спектр предметів збирання поширився завдяки прагненню пізнати світ, задовольнити свої естетичні емоції, поширити коло знань. У перші шкільні роки я дізнався, що можна збирати поштові марки. Вирізав їх із конвертів, листівок і вклеював у зошит (марка втрачала свою цінність), потім почав користуватися смужковими наклейками. Збирав, не перебираючи, потім поступово сортував за державами і т.д. Продовжував збирати марки й після «першого визволення» Галичини (1939), після «другого визволення» (1941 р. – німецька окупація). Перед «третім визволенням» (1944) через бомбардування довелося з батьками на декілька днів покинути містечко Рогатин і перебути у селі. Радів, що взяв з собою назбирані поштові марки, тому що після попадання двох авіабомб хата і все, що було в ній, згоріло. Але я однак плакав, так як вже починав ставати бібліофілом і назбирав невеличку етажерку прочитаних книжок, які спопелілися. З часом філателія, бібліофілія доповнилися фалеристикою, філокартією. Останні 20–30 років я залишився вірним тільки філателії. Недаремно слово «філателія» споріднене з грецьким «філос» – друг. Уже в студентські роки захопився тематичною філателією, збиранням поштових 56

випусків (марки, марковані конверти й листівки, відбитки пам’яткових і навіть календарних поштових, відповідно до теми, штемпелів): наука, мистецтво, історія, флора, фауна. З початку 60-х років зосередився виключно на україністиці: історія, мистецтво, література, архітектура та ін. Від 60-х років ХХ століття взяв участь у 23-х філателістичних виставках, на 11 з яких представив і свої публікації з філателії. Моя перша стаття з філателістичної україністики вийшла в журналі «Ранок» у 1966 році. У 1968–1980 роках – статті під рубрикою «Україна на поштовій марці» в журналі «Україна», пізніше серії статей в газетах «Жива вода», «Культура і життя» та ін., в журналах «Пошта і філателія України», «Філателія України», у «Військово-історичному альманасі», «Шевченківському краєзнавчому альманасі». Німецькою мовою мої статті опубліковані у «Вістях Спілки українських філателістів Австрії», у «Австрійсько-українському огляді», англійською – в журналах «Ukraine», «News from Ukraine», російською – в журналі «Филателия СССР». Не цураються статей з філателістичної україністики наукові журнали медичного профілю («Історія української медицини в дзеркалі філателії»), журнали «Київ», «Образотворче мистецтво», «Науковий світ», збірники «Записки НТШ», «Художня культура», журнал НАН України «Світогляд». Крім висвітлення в статтях питань української історії, культури, науки, доводиться писати про державницьке (пропаганда у світі знань про історію, природу, досягнення у всіх сферах суспільного життя України), виховне (школа!) значення філателії («Слово Просвіти», «Універсум» і ін.). Найбільше у мене статей із філателістичної шевченкіани (16), в т. ч. у «Шевченківському словнику» (т. 2, 1977). До кінця 2011 року моїх статей з питань української філателії назбиралося понад 140. А ще у 70-х роках я 70 разів виступав на радіо щодо питань з філателістичної україністики. Тематична філателія потребує знань з відповідного предмета (доводиться користуватися енциклопедіями, довідниками, матеріалами статей) і знати здобутки філателістичних видань. З 1992 до 2008 року я був членом редакційно-художньої ради з видання марок і конвертів Міністерства зв’язку. Отже, філосу (другові) – філателії я залишився вірним з ранніх шкільних літ, не зрадила й вона мене.

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

ХРАМИ УКРАЇНИ В ДЗЕРКАЛІ ФІЛАТЕЛІЇ

ілателія – найпопулярніший різновид колекціонування, який ще й сприяє поширенню знань, світогляду в галузі науки, культури, яким філателіст присвятив колекціонування. Знаки поштової оплати (марки, ілюстровані конверти, відбитки пам’яткових і навіть календарних поштових штемпелів) є дійовим знаряддям пропаганди досягнень держави в усіх сферах функціонування суспільства (наука, культура, економіка), способом доведення до відома мільйонів філателістів світу про природу, історію країни. Популярною темою філателії є архітектура, яка поруч з іншими здобутками відтворює культурний рівень нації, держави, історію та історичні традиції. Народи всього світу втілювали в храмовій архітектурі ідеали своєї віри у вищі сили, реалізуючи разом з тим і власні естетичні уподобання, відчуття і розуміння краси. На теренах України збереглися деякі споруди з дохристиянської епохи, які мали культове призначення. Серед них – Мезинська палеолітична стоянка, 100-річчя відкриття якої відзначено конвертом Пошти України і пам’ятковим штемпелем (Мезин Чернігівської області, 12.09.2008). Про культові вірування далеких предків українців епохи неоліту (VI–IV тисячоліття до н.е.) свідчать відкриті 1890 року наскельні малюнки Державного історико-археологічного заповідника «Кам’яна могила» (с. Мирне Запорізької області), якому присвячено конверт 2004 року. Про вірування наших предків епохи трипільської культури (IV–ІІІ тисячоліття до н.е.), відкритої 1893 року Вікентієм Хвойкою (с. Трипілля на Київщині) сьогодні існує більше здогадів, переважно фантастичного характеру, ніж доказів (марка 1993 і «Дивосвіт Трипілля» – конв. 1999). З прийняттям християнства в Київській Русі 988 року почалося масове спорудження церков, які спочатку за своїм стилем нагадували храми Візантії. Поступово формувався власний стиль давньоруської, української церковної архітектури, особливо дерев’яної. У зв’язку з великою кількістю філателістичного матеріалу, присвяченого сакральній архітектурі України, ми обмежимося розглядом споруд на теренах сучасної України. Можна виділити архітектурні стилі церков окремих регіонів України, але існують традиційні ознаки української храмової архітектури, узагальнені Гр. Логвином («Культові споруди в Україні», 1999): «Зовнішня архітектура українських храмів, їх пластична виразність, “скульптурність” досягнута простими засобами. Шляхом комбінування найпростіших геометричних

форм зрубів – куба, квадратної або гранчастої призми, чотиригранного або восьмигранного верха, заломів – зрізаних пірамідальних частин та вертикальних їхніх складових, ґонтове покриття або шалювання дошками, одвірки, ґанки, опасання, найпростіші карнизи – от і всі засоби! Але щоб відчути красу українських церков, їх треба розглядати як скульптуру з усіх боків». Невіддільним від описання храмів, їх архітектурної характеристики є мистецька оцінка їх іконописного наповнення. Це питання висвітлено у моїй статті «Український іконопис в дзеркалі філателії» в Науковому віснику «Художня культура – актуальні проблеми» (Київ. – 2009. – С. 167–173). Найдавнішою церковною спорудою України, зображеною у філателії, є Софійський собор у Києві (1011 р.), 1000-ліття заснування якого відзначено у 2011 році випуском двох поштових марок в аркуші з додатковими зображеннями на полях аркуша фресками собору. У тексті на маргінесі аркуша зазначено, що будівництво «Софії Київської …завершено Ярославом Мудрим у 1018 р.» (1). Уперше зображено церковну споруду України (це був Софійський собор) на марці Чехо-Словаччини 1934 року, випущеній до 20-річчя освячення на Софійському майдані в Києві бойового прапора Чеської дружини (легіону). В архітектурному ансамблі Софійського собору виділяється 76-метрова дзвіниця (1699–1706) поряд із собором висотою 29 метрів, відреставрованим у стилі бароко в 1685–1707 роках. Зображена ця дзвіниця на марках, виготовлених українськими філателістами США до ювілею Соборності України (21.01.1948–49), «Української Національної ради» (16.07.1948), на поштових конвертах 1956 р. (СРСР), 2004 р. (Україна), на поштовій марці СРСР 1980 року, присвяченій туризмові. Її силует вгадується також серед

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

ПРО АВТОРІВ

2012

№ 4 (174)

Науково-популярний ілюстрований журнал

ВИДАВЕЦЬ ДП «Національне газетно-журнальне видавництво» Україна 03040, Київ, вул. Васильківська, 1. Тел./факс: +38(044) 498 23 65 Генеральний директор Олеся БІЛАШ

Головний редактор Леся БОГОСЛОВ Наукове редагування Ігоря ГИРИЧА Редагування, коректа Віри КАРПЕНКО Дизайн і верстка Наталії КОВАЛЬ

Сергій Білокінь – керівник Центру культурологічних студій Інституту історії України НАН України, доктор історичних наук. Андрій Бондаренко – начальник управління економічного аналізу та прогнозування у Львівській обласній раді. Олена Мокроусова – історик, головний спеціаліст Київського науково-методичного центру з охорони, реставрації та використання пам’яток історії, культури та заповідних територій. Любомир Пиріг – академік НАМН, член-кор ес пондент НАН України, доктор медичних наук, професор. Володимир Пришляк – історик, педагог, докторант Волинського національного університету імені Лесі Українки. Святослав Сичевський – історик, член клубу історичної реконструкції «Курінь печерської сотні Опанаса Предримирського Київського реєстрового козацького полку».

В цьому номері використані світлини авторів статей

АДРЕСА РЕДАКЦІЇ країна 03040, Київ, вул. Васильківська, 1. У Тел./факс: +38(044) 498 23 67 E-mail: pamjatky.ukr@gmail.com Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації – КВ № 683 від 01.06.1994

ДРУКАРНЯ ТОВ « Видавничо-поліграфічна компанія “Експрес-Поліграф”» вул. Фрунзе, 47б, Київ, 04073. Тел. +38(044) 417 25 93 Наклад 1000 прим.

Розповсюдження, передплата, реклама Тел. +38(044) 498 23 64, +38(050) 310 56 63

uaculture.com

Передплатний індекс 74401

ПАМ’ЯТКИ УКРАЇНИ: історія та культура Передплатний індекс – 74401 ВИХОДИТЬ ЩОМІСЯЦЯ ВАРТІСТЬ ПЕРЕДПЛАТИ

1 місяць 22,66 грн

3 місяці 67,38 грн

6 місяців 133,11 грн

Передплатити та придбати окремі примірники журналу в електронній версії можна за адресою: http://presspoint.ua/. Така послуга доступна в будь-якій країні світу. Ознайомитись з журналом можна в усіх наукових бібліотеках обласних центрів України та бібліотеках райцентрів Київської області. Довідки за тел.: (044) 498-23-64; e-mail: nvu.kultura.porhun@gmail.com

ТРИВАЄ ПЕРЕДПЛАТА НА 2012 РІК З 10 квітня Ви можете оформити передплату на друге півріччя

ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС

95220

74401

106,05 грн (6 міс.)

132,09 грн (6 міс.)

ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС

74501

37112

74310

66,84 грн (6 міс.)

46,95 грн (6 міс.)

66,84 грн (6 міс.)

ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС

60969

90269

82,77 грн (6 міс.)

52,77 грн (6 міс.)

ОФОРМЛЕННЯ ПЕРЕДПЛАТИ НА ДРУГЕ ПІВРІЧЧЯ 2012 р. РОЗПОЧИНАЄТЬСЯ 10 КВІТНЯ. Оформлення передплати на друге півріччя 2012 рокувідділенні розпочнеться в квітні України місяці. та через Передплату можна оформити в будь-якому поштовому зв’язку Передплату можна оформити в будь-якому поштовому відділенні зв’язку України, через передплатні передплатні агентства. а також у редакції Газетно-журнального видавництва Міністерства культури України У країнахагентства, далекого зарубіжжя оформити передплату на всі наші видання можна через сайт У країнах далекого зарубіжжя оформити передплату на всі наші видання www.presa.ua, на сторінці «Передплата On-Line». черезокремі сайт www.presa.ua, на сторінці «Передплата On-Line»версії можливо Передплатити та можна придбати примірники видань в електронній за адресою: http://presspoint.ua/. Така послуга доступна в будь-якій країні світу. Довідки за тел.: (044) 498-23-64 e-mail: nvu.kultura.porhun@gmail.com

Довідки за тел.: (044) 498-23-64; e-mail: nvu.kultura.porhun@gmail.com

ISSN 0131-2685

Пам’ятки України: історія та культура. – 2012. – № 4. – С. 1–64.

Індекс 74401