Містечковий бомонд
зупинилася машина Алекса. Спробувала підвестися. Марно. – Ліно, золотко! Де ти? – гукав він, обходячи будинок. – Чоловік повернувся голодний, холодний! Чому ніхто його не зустрічає? Вона чула, як він підіймався сходами нагору. – Кицюню, ти де заховалася? Хата відімкнена, а господині нема. Ліно, агов! – лунав його голос. Двері прочинилися. – Ледащо! Вже сонце півнеба перейшло, а ти досі у ліжку! – він нахилився до дружини, щоб полоскотати й поцілувати, але зупинився. – Що сталося? – запитав, побачивши, що ховалося в її очах. – Я не можу підвестися, Сашо... – Щось болить? – В тому-то й річ, що не болить. – Я поїхав по лікаря. Скоро буду. Все буде гаразд. За півгодини він повернувся з одним із найкращих неврологів, їхнім близьким другом. – Ну-с, – потер долоні лікар. – Де тут наша симулянтка? Зараз подивимося, що трапилось. – Ну що ж, будемо працювати? – спитав, закінчивши огляд. Вже добігав кінця курс мануалки і рефлексотерапії у поєднанні з традиційними методами, а результат нульовий, як мертвому припарка. Обперезана рушниками і підтримувана попід руки лікарем і Алексом, жінка могла триматися на ногах, та щойно вони відпускали її – точилася долу, як зів`яла квітка. Лікар чухав потилицю, зсував окуляри на кінчик носа, мацав, тицяв, штрикав голками, стукав молоточками і знизував плечима. – Будемо чекати. Все, що можна – я зробив. Павлина чекала. Спливали тижні, а вона все лежала. Навчилася лежачи шити, в`язати, аби знайти якесь заняття, крім телевізора і читання. Вона навіть жартувала з приводу свого стану. За цей час Алекс геть змарнів. 53