Містечковий бомонд
– Крук? – видихнула Павлина і відчула, як земля попливла під ногами. – Привіт, дівчинко! – відповів чоловік, в якому, незважаючи на невибагливий прикид: шорти, кросівки, футболку і бейсболку, все красномовно говорило про те, що перед нею один з нуворишів. Він роздобрів, набрав тіла і став ще більше схожим на випещеного, вгодованого котяру. Погляд його став ще нахабнішим і самовпевненішим, ніж у перші дні їхнього знайомства. Перед її очима стояла частина її минулого, про яке вона не хотіла згадувати. Павлина знову відчула себе тим наївним дівчиськом, сіренькою безвольною мишкою, яка колись потрапила у полон магічного погляду удава. Та сьогодні вона була іншою. В її житті було вже багато чого: любов і ненависть, захоплення і відраза, страх і зневага. Гралися нею, гралася й вона. Сіра мишка вмерла. У далекому минулому залишилася дівчинка-школярка. Перед ним стояла загартована життям, цинічна, гостра на язик, розумна жінка, яка зробила кар’єру без грошей і зв’язків, навчилася глибоко ховати свої почуття і переживання, залишатися незворушною, як скеля, за будь-яких обставин. – Яким вітром? – вдаючи радість і гостинність, вимовила Галицька. – Я приїхав спеціально, щоб поглянути на тебе, – не зводячи з Павлини здивовано-зачарованих очей, відповів гість. – З якого дива так закортіло? Згадав як сідав... – Річ у тім, що віднедавна я надто часто чую твоє ім’я. А тут ще нарис у газеті… Хотів з’ясувати, скільки років фотографії, опублікованій у статті. Його очі бігали, безсоромно обмацуючи її обличчя, шию, руки, ноги під коротким халатиком. Їй здалося, що зараз він облизнеться і з його примхливих губів закапає слина, як у кота. – І якого висновку дійшов? – Ти справді просто фантастична жінка! – видихнув Крук. 193