Містечковий бомонд
…Кудлатий пекінес тицьнув своїм кирпатим вологим носиком у ноги гості, щойно двері відчинилися. У рамі дверного отвору, ніби на картині, з’явилася тендітна пані, схожа на порцелянову лялечку. «Яке знайоме обличчя! – майнула думка. – Так! Будинок офіцерів, музична студія, уроки гри на фортепіано». – Лінка пригадала себе десятирічною і цю жінку, ще досить молодою і гарною. Пригадала і її голос із дивним, ледь помітним акцентом: «Piano, pianissimo, non legato… Ліктики підійми, глибше звук. Рахуй уголос. І раз, два, три. Tempo di Valse33». Під час приємного спілкування Павлина дізналася, що Казимир і Ядвіга народилися і виросли в Познані, у родинах артистів театру опери та балету. Вони здобули консерваторську освіту: він – скрипаль, вона піаністка. До того ж пані Ядвіга закінчила ще й балетну школу. Під час окупації залишалися у Познані, але вогонь війни не опалив їхні сім’ї. Та, виявилося, можна бути винним через те, що не загинув, що тебе не катували, не переслідували. Після війни, коли почався процес репатріації, юна пара опинилася у становищі «свій серед чужих, чужий серед своїх». Вирішили їхати на землю батьків, в Україну. По приїзді у це містечко пан Казимир пішов працювати на місцевий радіовузол. Він пам’ятає часи, коли тут з’явився перший телевізор. Пані Ядвігу прийняли до балетної трупи театру. І вже пізніше, після народження дитини, вона перейшла на викладацьку роботу. Стала давати уроки музики. …Тихий вечір обгортав місто. На канапі серед вишитих, мережаних і плетених господинею подушок похропував пекінесик. Галантна пара обмінювалася ніжними поглядами, передаючи одне одному тістечка або чашечку чаю. У Лінки не залишилося жодних сумнівів: це саме ті люди, які зроблять найкращий переклад. У темпі вальсу
33
165