1971 chornozem pidvivsia zalyvchyi

Заливчий жив з більшовиком Клусайсом. Вони часто вели розмови на літературно-мистецькі теми. Там же Заливчий конспектував «Капітал» Карла Маркса, ви­ вчав «Вступ до філософії» Челпанова, читав літературно-мистецький журнал «Промінь», що виходив у Москві, газету «Русские ведомос­ ти» та інше. У критичній літературі про нього є згадка, що в люто­ му 1918 року він був обраний на голову Полтавського губвиконкому та на президента Полтавської Самостійної Радянської Федеративної Республіки. Заливчий збирався змалювати ту «республіку» у сатирично-гу­ мористичному романі «в семи томах», з яких не написав жодного. Можливо, це був би попередник «Президента Кислокапустянської Республіки» Олекси Слісаренка, опублікованого в 1925 році. Деякий час Заливчий редагував часопис Зіньківської народної управи. Ми не знаємо, чи були в нім надруковані якісь художні твори молодого прозаїка. У періодичній пресі промайнуло повідомлення про вихід у світ брошури А. Заливного «Хто воює, а хто грабує». Н а жаль, в жодній бібліотеці нам не пощастило її знайти. Н а чільному місці в Заливного була організаторська праця в масах, політична діяльність трибуна. Думається, що його літератур­ но-журналістська діяльність була своєрідним «перепочинком», під час якого Заливчий збирався з новими силами для наступного рево­ люційного пориву. Так слід дивитися і на його цикл оповідань, чо­ мусь названих вже по смерті автора «Автобіографічними новелами», хоча в нас нема певності, що до цієї назви причетний сам автор. Весь цикл оповідань, як засвідчує Л. Є. Вовчик-Блакитна, вона за­ писала протягом трьох вечорів під диктовку хворого Андрія. Було це в листопаді 1918 року. Рукописів тих не збереглося. В 20—30-х роках оповідання кілька разів перевидавалися. Нема ніяких підстав перебільшувати літературно-мистецьку цін­ ність цих творів. Та, мабуть, і в автора не виникало думки про їх самостійне художнє значення в історії української літератури. Тому непереконливі були заяви перших радянських критиків, ніби автор «Автобіографічних новел» виступає в них зачинателем пролетарської прози. Не цими вигаданими якостями цінні для нас оповідання. Оповідання Заливного насамперед цінні тим, що вони виразно долучались до реалістичних традицій української пожовтневої прози, яка розвивалась під час громадянської війни. Сьогодні варто було б їх перечитати. Перечитати з висоти художнього рівня сучасної ук­ раїнської прози. Ми б тоді побачили велику щирість автора, який прагнув просто розповісти про себе і свій час, розповісти про життя селянської бідацької родини. У прозі років громадянської війни була поширена і така форма, як ліризована публіцистика (наприклад, інтерлюдія В. Коряка «На Електриди!», Г. Коцюби «Два світи» та ін.) і навіть агітлубок^ з установкою щодо фразеології та лексики на широкі верстви україн­ ського села — публіцистика Василя Еллана, Олеся Досвітнього, Ми­ хайла Красного (Ялового), Михайла Паньківа, Наума Калюжного, Михайла Лана (Григорія Хименка) та ін.: ця галузь літератури ви­ йшла з похідних друкарень агітпоїздів, що перетинали Україну з краю в край в 1919— 1921 роках, маршрутами боїв з Денікіним, Махном, Петлюрою, Пілсудським, Врангелем. Нарешті відбрунько­ вуються і паростки політичної сатири та памфлета, котрий посяде гідне місце в українській журналістиці 20-х років: Остап Вишня, 6